Американська розвідка продовжує фіксувати, що Володимир Путін не відмовився від своїх воєнних цілей у війні в Україні. За даними, які обговорюються у Вашингтоні, Кремль і далі мислить категоріями повного підкорення України та ревізії кордонів у Європі.
Ці оцінки різко контрастують із публічною лінією Білого дому, де наголошують на шансі швидко завершити конфлікт. Переговорники США заявляють, що Путін нібито прагне миру, але розвідувальні зведення малюють іншу картину і попереджають про стратегічний максималізм.
Найсвіжіші з таких матеріалів датуються кінцем вересня, і вони вписуються в загальну тенденцію, яка тягнеться з 2022 року. Розвідка США від початку повномасштабного вторгнення оцінювала, що Росія хоче більшого, ніж обмежені здобутки на фронті.
У цих висновках Вашингтон фактично збігається з європейськими спецслужбами. У столицях ЄС, а також у Польщі та країнах Балтії переконані, що загроза не зводиться до Донбасу чи Криму, а має довший горизонт і прив’язана до імперського проєкту.
Окремо підкреслюється, що такі оцінки суперечать російським заявам про відсутність загрози для Європи. Для НАТО цей сюжет принциповий, бо він визначає планування оборони східного флангу та рівень готовності до сценаріїв, де Росія тестує межі союзників.
Нині Росія контролює близько 20% території України, включно з Кримом та частинами Запорізької і Херсонської областей, а також значною частиною Донбасу. Саме ці райони Кремль намагається юридично «закріпити» у своїй риториці та вимогах.
Путін публічно заявляє, що Крим і чотири області мають належати Росії. На цьому тлі в переговорах виникає найгостріший вузол: територіальні поступки. Будь-який документ, який виглядає як примус Києва до відступу, політично токсичний для України.
За повідомленнями з дипломатичного треку, Дональд Трамп тисне на Київ щодо виведення українських сил із невеликої частини Донеччини, яку Україна ще утримує. Зеленський і значна частина суспільства відкидають таку логіку як винагороду за агресію.
У Білому домі водночас говорять про «значний прогрес» і заявляють, що мирна угода ближча, ніж будь-коли. Проблема в тому, що прогрес у тексті й прогрес у намірах — різні речі: розвідка США якраз і попереджає, що наміри Кремля не змінилися.
Директорка нацрозвідки Тулсі Габбард публічно зазначала, що Росія нібито прагне уникнути великої війни з Європою, а її війська не мають ресурсу «взяти всю Україну». Це частково знімає паніку, але не спростовує головного: бажання може випереджати спроможність.
Кремль відповів запереченням. Дмитро Пєсков поставив під сумнів надійність джерел і заявив, що такі оцінки «абсолютно не відповідають дійсності». Втім, у війні інформаційні заперечення — стандартна оборона, а для партнерів важать дії та офіційні вимоги РФ.
Паралельно триває робота над мирним планом США, який обговорюють у форматі «20 пунктів». У переговорному треку звучать імена Джареда Кушнера та Стіва Віткоффа, які координують контакти з українськими, російськими та європейськими представниками на різних майданчиках.
Один із ключових майданчиків — переговори в Маямі, де відбуваються зустрічі з українськими делегаціями та контакти з російськими представниками. Інший — переговори в Берліні, де обговорювали пакет безпекових рішень, які мають запрацювати після підписання мирної угоди.
Саме гарантії безпеки є нервом переговорів. За даними з дипломатичних кіл, у Берліні дійшли широкого консенсусу щодо «жорстких» гарантій, але залишається суперечка: чи прив’язують їх до територіальних поступок, чи шукають альтернативні механізми без передачі земель.
Серед елементів, які обговорюються, фігурують європейські сили стримування в сусідніх країнах і в Україні поза лінією фронту. Ідея — допомогти відбити нову атаку в майбутньому. Такий формат політично складний, бо Путін не раз відкидав іноземні війська в Україні.
Окремо згадується можливий «стелю» чисельності ЗСУ на рівні 800 тисяч. Росія, за повідомленнями, хоче нижчу межу, і частина американців нібито готова це обговорювати. Для Києва це червона лінія: обмеження армії без реальних гарантій — запрошення до реваншу.
Вашингтон також може надати розвіддані та іншу підтримку, а пакет обіцяють ратифікувати через Сенат США, щоб підвищити стійкість домовленостей. Додатково обговорюються повітряні патрулі США над Україною як стримувальний фактор і сигнал про готовність реагувати.
Зеленський оцінює пропозиції обережно і прямо питає, що саме дадуть гарантії безпеки на практиці. Це правильне запитання: без механізму примусу будь-який папір не зупиняє ракетні удари. А без автоматичної відповіді порушення перетворюються на «переговорний шум».
На тлі дипломатії Путін не демонструє компромісів. Він заявляє готовність говорити, але наполягає на своїх умовах, апелюючи до просування військ. Це типова стратегія торгу силою: вимагати максимуму, залишаючи собі простір для тактичних поступок лише в деталях.
Дискусію всередині США підсилюють слова держсекретаря Марко Рубіо: він прямо визнає невизначеність, чи хоче Путін угоди, чи хоче «взяти всю країну». І це ключова дилема: якщо цілі Кремля незмінні, мирний план США ризикує стати паузою, а не завершенням війни.
Висновок для України та Європи прагматичний: домовленість має будуватися не на довірі до заяв, а на перевірюваних зобов’язаннях і реальних інструментах стримування. Якщо розвідка США права, то найнебезпечніший сценарій — слабка угода, що лише відкладає новий удар.
