Італійська гастрономія вже давно користується заслуженою славою в американських супермаркетах і ресторанах: від класичного Парміджано-Реджано до ніжної Горгонзоли, від іскристого Пропекко до найновіших оливкових олій власного віджиму. За даними торговельного представництва Італії, торік обсяг експорту продуктів харчування до Сполучених Штатів сягнув майже 9 мільярдів доларів, а найбільше місць на полицях узяли продукти з позначкою PDO (Protected Designation of Origin). Проте саме на цю «золоту картку» дедалі частіше наступає конкуренція з американської сторони — дешевші сири-двійники з Вісконсину, які лише мають «італійські» назви на упаковці, але на смак і зовнішній вигляд справжній пармезан не витримують жодної паралелі.
Епіцентром занепокоєнь став початок нинішньої тарифної війни адміністрації Дональда Трампа з Європейським Союзом. Спочатку в лютому під 25‑відсоткові мита потрапили автомобілі, а згодом — 20 % на більшість європейських харчових продуктів. Хоча наприкінці березня Трамп оголосив про призупинення частини цих обмежень, італійські виробники знають: за відсутності остаточного торговельного договору з ЄС колишні тарифи можуть повернутися з подвійною силою.
«Якщо сценарій, коли ціни на наші сири довго залишатимуться підвищеними, затягнеться, споживачі пересідуватимуть на подібні продукти, але дешевші, — з тривогою каже Фабіо Леонарді, генеральний директор Горгонзола‑заводу IGOR у Новарі неподалік Мілана. — Уявіть: справжню італійську Горгонзолу витіснять розсипчасті шматочки «Gorgonzola» зі складів Вісконсину».
Політичні меседжі підтримали навіть американські телеведучі. На шоу «The Late Show» Стівен Колбер у дотепній манері назвав американський «Parm» «неохайними пластівцями, що нагадують лупу». Це питання вже стало символічним: чи дозволять американо‑міфічним «Parmigiano» замінити на полицях справжній Парміджано-Реджано, витриманий не менше 12 місяців, із захищеним географічним зазначенням?
Головний страх італійських виробників — «італійський вайб» без реального походження. Згідно з дослідженнями Coldiretti, щороку явище «Italian sounding» — тобто підробок імітаційних назв італійських продуктів — «з’їдає» у світовому обігу до 120 мільярдів євро. А це не лише втрачені прибутки фермерів і сироварів, а й підрив довіри до унікальної системи контролю за якістю та походженням, яка виробилася в Європі століттями.
Президент Італії Серджо Маттарелла на нещодавньому форумі з питань сільського господарства попередив: «Американський протекціонізм лише підживлює «підробки» й культуру «аграрного піратства». Ми не маємо права дозволити, щоб на столах у Нью-Йорку та Чикаго з’явилися продукти з фальшивими ґрафічними етикетками Тоскани». Прем’єр-міністерка Джорджія Мелоні віртуально звернулася до виробників Грана Падано: «Грана Падано може бути зроблено тільки в Італії. Неможливі альтернативи».
Утім навіть тимчасове введення 10 % імпортних мит із боку США вже дало перші результати: відповідно до даних асоціації Assolatte, ще в 2020 році після перших обмежень обсяги продажу італійської продукції впали приблизно на 15 %. Деякі імпортери оголосили про скорочення замовлень, небажані коливання цін підривають довіру постачальників і дистриб’юторів.
Частина виробників серед заходів порятунку називає активізацію роботи консорціумів та посилення захисту позначень походження. Консорціум Парміджано-Реджано, представник якого Фабріціо Раймонді відзначає, що «Parmigiano-Reggiano не конкурує з місцевими сирами. Це як порівнювати ікри з морозіллю». Проте в США юридичний захист PDO діє далеко не так суворо. Плями помилкового напису «Parmigiano» чи «Gorgonzola» на упаковках без регулювання виводять споживача з рівноваги між цінами та якістю.
З іншого боку, італійські агропідприємці визнають, що американські сири мають право на існування. Четверте покоління сироварів Кріса Роеллі з Вісконсину називає свої вироби «світового класу» та наголошує: «Ми поважаємо тисячолітні рецепти, але на кожній території своя вода й свій мікроклімат». Проте для поціновувачів справжнього італійського молочного дива ця аргументація звучить не більш ніж стрункі виправдання тих, хто прагне зайняти ринок.
Суспільство захищає інтереси обох сторін. З одного боку, весь світ покладається на систему географічних зазначень як на маркер високої якості й автентичності. З іншого — глобальна торгівля прагне знизити бар’єри та зробити вибір споживача максимально вільним. Різниця між цими підходами є водночас економічним і культурним викликом.
За словами міністра бізнесу Італії Адольфо Урсо, «якщо італійські продукти залишатимуться дорогими, споживачі шукатимуть доступні альтернативи». Але куди Італії подіти свої надлишки, якщо не в найбільший і платоспроможний ринок світу? Робити ставку на Узбекистан чи Казахстан — стратегічно сумнівно: тамтешні інфраструктурні бар’єри та відсутність культури “slow food” не компенсують обсяг американського споживчого ринку.
У підсумку, для збереження «смаку Італії» на американському ринку потрібно зусилля на двох фронтах. По-перше, завершити перемовини про довгострокову торговельну угоду з ЄС, аби остаточно зняти невизначеність із мит. По-друге, посилити міжнародну юридичну охорону географічних зазначень у США — наприклад, через угоду з Трампом або його наступником, а також через механізми Світової організації торгівлі.
Лише за такого поєднання політичної волі, юридичного захисту та збереження автентики фермерських методів можна уникнути сценарію, коли справжня Горгонзола, Пропекко та Парміджано-Реджано стануть «делікатесом для мільярдерів», а на полицях залишаться лиш етикетки з італійськими краєвидами та брендами‑двійниками. Інакше «смак Італії» може канути, як старий рецепт, в історію — замінившись дешевою американською пастою зі штучним відтінком тосканських пагорбів.
