Росія дедалі частіше воює так, ніби головний фронт перенісся з окопів у нічне небо над українськими містами. Коли просування на землі сповільнюється, Кремль запускає сотні дронів і десятки ракет, намагаючись створити враження сили там, де поле бою більше не дає потрібної картини.
Останній масований удар по Україні забрав щонайменше 23 життя і поранив понад 130 людей. Київ, Дніпро та інші міста знову стали мішенями комбінованої атаки, у якій ракети, балістика, гіперзвукові засоби й дрони працювали не лише проти об’єктів, а проти витримки суспільства.
Ця атака стала третьою великою хвилею по Києву менш ніж за місяць. Така повторюваність має власний сенс: Росія хоче не тільки зруйнувати будівлі чи виснажити ППО, а й змусити українців жити в очікуванні наступної ночі, наступної сирени, наступного вибуху.
За попереднім аналізом Дейком, російська ставка на повітряну війну є не доказом стратегічної впевненості, а реакцією на втрату темпу. Кремль намагається перетворити терор на політичний інструмент саме тоді, коли його сухопутна кампанія втрачає переконливість.
На Донбасі російські війська все ще тиснуть, особливо довкола так званого «фортечного поясу» міст — від Слов’янська й Краматорська до Костянтинівки. Але темп цього тиску вже не схожий на прорив. Він дедалі більше нагадує повільне перемелювання людей, техніки й часу.
Для Путіна Донбас став мінімальною політичною метою після провалу ширшого плану знищення української державності. Але навіть ця звужена мета лишається незавершеною: Україна утримує частину Донеччини, а російські спроби просунутися впираються в укріплення, дрони, мінні поля й виснаження штурмових підрозділів.
Різні системи моніторингу дають різні цифри російського просування, але загальний напрямок збігається: темп різко впав. DeepState оцінив травневі російські здобутки лише у 14 квадратних кілометрів — найнижчий місячний показник за тривалий період війни.
Навіть за ширшими оцінками, які рахують частину сірих зон і тактичних змін, російські прирости залишаються незначними порівняно з минулим роком. Для армії, яка витрачає величезні ресурси на наступ, такий результат є проблемою не лише військовою, а й політичною.
Саме тому Москва переносить вагу на повітряні удари. Якщо фронт рухається повільно, ракети мають створити відчуття, що Росія все ще контролює ескалацію. Якщо захоплення Донбасу затягується, атаки по Києву мають показати, що Кремль здатен бити по центру української держави.
Ця логіка не нова, але тепер вона стала відвертішою. Масований удар по столиці має одразу кілька адресатів: українське суспільство, західні уряди, російську аудиторію й майбутній переговорний стіл. Кожному з них Москва намагається сказати різне, але через одну форму — нічний терор.
Українцям Росія хоче нав’язати втому. Союзникам — сумнів, чи варто далі підтримувати країну, яка щоночі стає мішенню. Власному населенню — картинку сили. А потенційним посередникам — думку, що без поступок Києва війна лише розширюватиметься.
Однак є й протилежне прочитання. Чим більше Росія потребує масованих ударів по містах, тим помітнішою стає її нездатність до швидкого вирішення на землі. Повітряна війна не замінює контроль території. Вона може руйнувати, вбивати й виснажувати, але не завжди перетворюється на стратегічну перемогу.
Це особливо важливо на тлі українських ударів по російській глибині. Дрони по НПЗ, паливних базах, військово-промислових об’єктах і логістиці створюють Москві нову проблему: тепер її тил теж не має гарантованої безпеки. Удари по Санкт-Петербургу в день економічного форуму стали символом цієї зміни.
Кремль намагається відповідати ще жорсткіше, але саме це показує нервовість. Росія не лише карає Україну за удари по своїй інфраструктурі. Вона намагається відновити психологічну перевагу, яку втрачає щоразу, коли український дрон дістає її нафтовий термінал, завод або військову базу.
Інститут вивчення війни прямо пов’язав останні удари по Києву з бажанням Росії використати дефіцит ракет-перехоплювачів Patriot і відвернути увагу від проблем: незахищеного глибокого тилу, українських дальніх ударів і слабших результатів на полі бою.
Тому питання Patriot уже давно не є лише технічним запитом Києва. Це вузол усієї нинішньої фази війни. Якщо Україна не має достатньо перехоплювачів, Росія може перетворювати кожну паузу в постачаннях на вікно для терору. Якщо має — повітряна стратегія Москви втрачає частину ефекту.
Повітряна війна також працює проти переговорної позиції України. Кремль розраховує, що біль міст і страх ескалації змушуватимуть Захід шукати швидкий компроміс. Не перемога на фронті, а атмосфера небезпеки має стати аргументом: домовляйтеся, поки не стало гірше.
Але ця ставка має слабке місце. Якщо західні столиці прочитають російську ескалацію як прояв сили, Москва отримає бажане. Якщо як ознаку стратегічної нестачі часу, відповідь буде іншою: більше ППО, більше далекобійних спроможностей, більше тиску на російську економіку й логістику.
Саме зараз війна входить у фазу боротьби за темп. Росія хоче нав’язати темп нічних ударів. Україна — темп ударів по російському тилу й повернення ініціативи на землі. Союзники мають визначити третій темп: швидкість постачання систем, які не дозволять Москві перетворити дефіцит захисту на політичний шантаж.
Фронт при цьому не зникає. Він залишається головним місцем, де вирішується реальна вартість російських цілей. Якщо Кремль не здатен швидко захопити Донбас, його умови майбутніх переговорів слабшають. Якщо Україна зберігає оборону й одночасно б’є по тилу, вона отримує шанс змінити саму логіку розмови.
У цьому сенсі російські удари по містах — не окрема кампанія, а продовження невдачі іншими засобами. Вони мають закрити тріщину між амбіцією Кремля і реальним темпом його армії. Але кожна така атака також показує: Росія все більше залежить від здатності завдавати болю, а не від здатності досягати вирішального результату.
Україна платить за цю фазу страшну ціну — життями цивільних, зруйнованими квартирами, нічним страхом дітей, виснаженням ППО й постійним ремонтом енергетики. Але саме тому відповідь має бути стратегічною, а не лише емоційною. Терор не можна просто переживати. Його треба позбавляти військового сенсу.
Росія робить ставку на повітряну війну, бо земля більше не дає їй швидкої перемоги. Це не робить Москву менш небезпечною. Навпаки, саме в момент втрати темпу вона може бути найжорстокішою. Але це також означає, що за вибухами над Києвом і Дніпром видно не лише російську силу. Видно страх Кремля перед війною, яка затягується й дедалі менше слухається його плану.
