Справу бригадного генерала Халеда аль-Халабі вже називають переломною для спроб покарати воєнні злочини в Сирії. Це перший такий високопоставлений представник режиму Асада, якого Європа офіційно обвинувачує в тортурах і переслідуванні мирних протестувальників у Рацці у 2011–2013 роках.
Аль-Халабі роками переховувався в Європі, живучи у Парижі та Відні фактично «на видноті». За версією прокурорів, його рухи прикривали ізраїльська розвідка Mossad та окремі представники австрійських спецслужб. Це підриває довіру до партнерів, які декларують захист прав людини.
Інкриміновані епізоди стосуються періоду, коли сирійський режим силою придушував арабську весну. Відоме управління Держбезпеки, яке очолював аль-Халабі в Рацці, перетворилося на центр тортур. Свідки розповідають про побиття, електрошок та психологічний тиск, які стали «рутинною процедурою».
Поряд з ним обвинувачення отримав підполковник Мусаб Абу Рукба, колишній очільник кримінального блоку в Рацці. Обидва через адвокатів раніше заперечували участь у тортурах. Але для жертв саме їхні імена асоціюються з катівнями, де воєнні злочини режиму Асада ставали буденністю.
Показовою є історія лікаря Обади Альхмади. Він організовував медичну допомогу пораненим демонстрантам і був схоплений спецслужбами. За його словами, його били в самому кабінеті аль-Халабі, а допити супроводжувалися вимогами назвати імена інших активістів і лікарів, які рятували протестувальників.
Адвокати жертв наголошують: присутність державного чиновника під час катувань — це пряма відповідальність за тортури. Для міжнародного правосуддя це ключова ланка, яка дозволяє з’єднати зізнання свідків, документальні докази та структуру командування, що дозволяє говорити про системні воєнні злочини.
Другий важливий свідок — юрист Асіяд Алмуса. Його двічі затримували за правозахисну діяльність і організацію страйку адвокатів. Уже в Європі він несподівано побачив у австрійському таборі біженців людину, яку впізнав як свого ката Абу Рукбу. Для нього це стало символом безкарності системи.
Алмуса заявив про «воєнного злочинця серед біженців», але той залишався на свободі. Лише наполегливість жертв та правозахисників з Open Society Justice Initiative та інших організацій змусила австрійську прокуратуру розгорнути повноцінну справу. Це демонструє, як жертвам доводиться буквально проштовхувати правосуддя.
Шлях аль-Халабі до Європи виглядає як сценарій шпигунського трилера. Він втік до Туреччини, далі через Йорданію опинився у Франції, де певний час розглядався як цінний перебіжчик. Коли ж увага до воєнних злочинів посилилася, він зник і невдовзі «сплив» в Австрії з новим притулком і прикриттям.
Саме тут, за версією австрійського обвинувачення, вступив у дію неофіційний канал Mossad та групи австрійських розвідників. Вони допомогли організувати переправлення, отримання притулку та житло, профінансоване іноземною спецслужбою. Так постала сіра зона, у якій геополітичні інтереси переважили права жертв.
У 2023 році в Австрії навіть судили чотирьох співробітників внутрішньої розвідки за зловживання повноваженнями. Хоча їх зрештою виправдали через нестачу доказів шкоди державі, процес пролив світло на роль спецслужб. Для сирійських постраждалих це стало підтвердженням, що частина Європи воліла закривати очі на воєнні злочини.
Паралельно міжнародні НУО, такі як Commission for International Justice and Accountability, збирали документи сирійських спецслужб. Вони розкривали масштаб тортур, катівні, схеми переслідування активістів. Концепція універсальної юрисдикції дозволила європейським судам братися за справи, де злочини вчинені за межами ЄС.
Попередні процеси в Німеччині та Швеції довели, що суд над катами можливий навіть без міжнародного трибуналу. Але справа аль-Халабі складніша: тут йдеться не про рядового виконавця, а про генерала, пов’язаного із західними розвідками. Це оголює суперечність між реаліями розвідоперацій та вимогами міжнародного правосуддя.
Падіння режиму Асада минулого року породило сподівання на створення окремого сирійського трибуналу. Нова влада заявила про комісію з воєнних злочинів, але такі механізми формуються роками. Тому суди в Європі залишаються поки єдиним реальним майданчиком, де сирійські в’язні можуть сподіватися на вирок катам.
Для Європейського Союзу ця справа — тест на послідовність. З одного боку, Брюссель роками засуджував режим Асада за воєнні злочини, біженців, масові тортури. З іншого — окремі держави дозволяли спецслужбам діяти поза політичним контролем, прихистивши ключових фігур тієї ж репресивної системи.
Аналітики наголошують: якщо Європа хоче залишатися авторитетним голосом у питаннях прав людини, вона має продемонструвати, що навіть цінні інформатори не захищені від суду. Інакше меседж для світу буде простим — геополітика важливіша за жертв тортур, навіть коли є документовані воєнні злочини.
Для сирійської діаспори в Європі цей індиктмент — не лише юридична новина, а й емоційний перелом. Багато хто роками жив з відчуттям, що кати і надалі користуються захистом системи. Побачити генерала на лаві підсудних означає, що боротьба за правосуддя може бути довгою, але не безнадійною.
Попереду тривалий процес, допити, зустрічі потерпілих із тими, кого вони вважають своїми мучителями. Для багатьох це буде важким психологічним випробуванням, але водночас — шансом розповісти світові, як працювали сирійські катівні та чому воєнні злочини не мають строку давності.
Справа Халабі показує, що міжнародне правосуддя для Сирії неминуче буде фрагментованим, повільним і політизованим. Але кожен такий процес створює прецедент. Він нагадує політикам і спецслужбам: навіть у найтемніших зонах «realpolitik» існує межа, за якою починається відповідальність за тортури й масові злочини проти людей.
