Після гучного жесту в Турнберрі, де Дональд Трамп і Урсула фон дер Ляєн оголосили про принципову домовленість, здавалось, що нова ера трансатлантична торгівля вже на горизонті. Проте реальність виявилась значно жорсткішою: деталі угоди знову штовхнули Європейський Союз і США у складні торговельні переговори.
Вашингтон наполягає: мито США на європейські товари мають залишатися важелем тиску, доки Брюссель не виконає взяті зобов’язання. Для ЄС це виглядає як асиметрична угода, де 15-відсотковий тарифний стелюю діє не для всіх секторів, а ключові позиції, зокрема сталь і алюміній, досі обкладені 50-відсотковими ставками.
Саме тарифи на сталь і алюміній стали символом торговельна війна по-трампівськи. Європейська промисловість формально отримала «дах» у вигляді 15-відсоткового ліміту, але реальна картина інша: металургія та пов’язані з нею галузі залишаються під жорстким ударом. Для виробників це не просто математика — це питання конкурентоспроможності на глобальному ринку.
У Брюсселі вказують на розрив між політичною риторикою і тарифною практикою США. Європейські дипломати нагадують: список товарів, для яких діє 50-відсоткове мито США, фактично розширився вже після домовленості. Тож вимога ЄС — поширити 15-відсотковий ліміт на ширший спектр продукції, включно з алюмінієвими виробами та товарами з металом.
Водночас Вашингтон демонструє жорстку лінію. Адміністрація Трампа наполягає: додаткові поступки можливі лише після того, як ЄС повністю імплементує свою частину пакета. Ідеться про зниження мит на промислові товари, сільськогосподарський експорт зі США, а також конкретні інвестиції. Торгова політика США перетворюється на постійний торг у стилі «угода як процес, а не результат».
Європейські уряди змушені враховувати ще один фактор — внутрішню політику. Європейський Парламент має затвердити законодавчий пакет, що знизить мита на американські товари. Частина депутатів відкрито сумнівається, чи варто робити крок назустріч, коли Вашингтон зволікає зі зменшенням власних тарифів. Так формується замкнене коло взаємної недовіри.
Не менш конфліктним є цифрове регулювання. США вимагають, аби ЄС переглянув свої підходи до контролю над великими платформами, цифрові послуги і дані. Брюссель відповідає: регулювання Big Tech — це не елемент торгу, а прояв європейської цифрової суверенності. У цьому вузькому місці перетинаються економічна безпека, політика і цінності.
Для американської адміністрації ключовою темою стали цифрові послуги, оподаткування технологічних гігантів і правила модерації контенту. У Вашингтоні такі норми сприймаються як дискримінація американських компаній і прихований бар’єр на ринку ЄС. Для Європейського Союзу це питання контролю над інформаційним простором, боротьби з дезінформацією та захисту громадян.
Ультимативний стиль Дональда Трампа ще більше загострює ситуацію. Європейські аналітики попереджають: ця адміністрація живе логікою «постійного торгу», де навіть підписана в принципі угода залишається тимчасовою. Це створює для бізнесу зони невизначеності: інвестори не розуміють, чи варто розраховувати на стабільні правила гри хоча б на середній термін.
Паралельно над трансатлантична торгівля нависає ще одна тінь — Китай. І США, і ЄС стурбовані надлишковими потужностями китайської промисловості, демпінгом і монополією Пекіна на критичні сировинні ресурси, зокрема рідкоземельні метали. Формально це спільний фронт, але реальні інструменти захисту ринку кожна сторона хоче будувати на власних умовах.
Для Брюсселя важливо, щоб будь-яка Угода про вільну торгівлю з США не перетворилася на додатковий канал тиску — ні в стосунках із Китаєм, ні в рамках Світова організація торгівлі. Європейський Союз намагається балансувати між координацією з Вашингтоном і збереженням простору для власної багатовекторної політики.
У Сполучених Штатах додаткову нестабільність створює юридичний фронт. Оскільки значна частина мит, запроваджених Трампом, оскаржується в судах, Верховний суд може змінити правові рамки всієї тарифної стратегії. Якщо рішення буде не на користь Білого дому, адміністрація змушена шукати інші механізми, аби утримувати торговельний тиск на партнерів.
На цьому тлі європейські галузі діють прагматично. Виробники вина і спиртів, машинобудування, медичних виробів намагаються потрапити до «позитивного списку» ЄС на перемовинах. Для них зниження мито США — це можливість утримати частку ринку, не програти конкурентам з третьих країн і планувати інвестиції без страху раптового тарифного удару.
Показовою є позиція сектору спиртних напоїв. Лобісти прямо говорять: головне — щоб наше ім’я було в пакеті винятків і щоб цей пакет Вашингтон сприйняв прихильно. Вони реалістично оцінюють політичний стиль Трампа і розуміють: остаточне слово належить одній людині, а не абстрактним інституціям. Це робить бізнес ще більш уразливим до політичних настроїв у Білому домі.
У довгостроковій перспективі розбіжності між США та ЄС виходять за рамки технічних суперечок щодо тарифів чи цифрових норм. Йдеться про модель глобального економічного порядку, де торгова політика США дедалі більше спирається на односторонні дії, а Європейський Союз наполягає на багатосторонніх правилах і ролі Світова організація торгівлі як арбітра.
Для України цей спір не є лише зовнішньою історією. Від того, як переформатується трансатлантична торгівля, залежить майбутнє українського експорту до ЄС і США, конфігурація ланцюгів постачання та можливості для залучення інвестицій. Економічна безпека Європи і її здатність підтримувати Київ напряму пов’язані з тим, наскільки м’яко ЄС пройде крізь нову хвилю тарифного протекціонізму.
Зрештою, нинішня ситуація демонструє: навіть серед союзників немає «автоматичної солідарності» в торгівлі. США, Європейський Союз, Китай — усі ключові гравці виходять із власних інтересів, а не з абстрактних принципів глобалізації. Дональд Трамп лише довів цю логіку до крайнощів, перетворивши торговельна війна і мито США на інструмент постійного політичного торгу.
Чи призведуть нинішні торговельні переговори до стабільної, передбачуваної Угода про вільну торгівлю між США та ЄС, поки не ясно. Але вже зараз очевидно: Європі доведеться навчитися жити в реальності, де навіть «рукостискання на камеру» не гарантує нічого, окрім чергового раунду важких консультацій і нових списків вимог по обидва боки Атлантики.
