13 березня Дональд Трамп фактично пом’якшив власний заклик до іранців «забрати свою країну». В ефірі Fox News Radio він визнав, що протестувальники без зброї навряд чи швидко зможуть повалити режим, якщо проти них працюють озброєні силові структури.
Цей тон разюче відрізняється від січневих і лютневих заяв Білого дому. На тлі протестів в Ірані Трамп погрожував, що США «прийдуть на допомогу», якщо влада розстрілюватиме демонстрантів, а після ударів 28 лютого закликав іранців фактично перебрати владу у Тегерані.
Для американської політики це не просто зміна інтонації. Це публічне визнання того, що сценарій «військовий удар плюс народне повстання» виявився значно менш реалістичним, ніж його подавала воєнна риторика Трампа на старті кампанії проти Ірану.
За оцінкою редакції Дейком, у центрі цієї історії не емоція, а стратегічний розрив. Вашингтон і Єрусалим довго говорили про зміну режиму, але тепер дедалі виразніше визнають: навіть після нищівних ударів іранська держава не перетворюється автоматично на політичний вакуум.
Ключ до цього розриву — Басиж і ширша архітектура КВІР. Britannica визначає Басиж як гілку Корпусу вартових ісламської революції, що мобілізує цивільних добровольців і відіграє провідну роль у придушенні протестів, зокрема з 2009 року та під час новітніх хвиль незгоди.
Правозахисний контекст лише підсилює аргумент Трампа про «велику перешкоду», хоча й запізніло. Amnesty International та Human Rights Watch документували незакональне застосування вогнепальної зброї, масові арешти й жорстку мілітаризовану зачистку протестів, що почалися наприкінці грудня 2025 року.
ООН вказувала, що демонстрації охопили всю країну на тлі інфляції, валютної кризи та ширших вимог до політичних змін. Водночас Amnesty наголошувала: після 8 січня влада відключала інтернет, приховуючи масштаби репресій, а реальна кількість жертв могла бути вищою за підтверджені оцінки.
У такій ситуації заклик до «народного повстання» звучить не як план дій, а як перекладання ризику на самих цивільних. Людям пропонують вийти проти державної машини, яка вже довела готовність стріляти, затримувати, ізолювати міста та ламати канали комунікації.
Саме тому в Ірані дедалі частіше звучить інший настрій: не «визволення», а руйнація без зрозумілого фіналу. TIME наводив свідчення іранців, які спершу бачили в зовнішньому тиску шанс на послаблення режиму, але після початку війни говорили вже про знищення, страх і невизначеність.
Ще один важливий сигнал — режим у Тегерані не розсипався після перших ударів і ліквідації Алі Хаменеї. Аналітики CFR і низка західних видань наголошують: силова вертикаль, апарат безпеки та мережі КВІР продовжують працювати, а отже сама по собі втрата верхівки не гарантує зміни режиму.
Беньямін Нетаньягу також уже помітно обережніший у прогнозах. За повідомленнями західних медіа, він визнав, що падіння режиму в Ірані залежить передусім від внутрішнього процесу, а не лише від зовнішнього тиску. Це важливе коригування після початкових обіцянок швидкого перелому.
Тобто США та Ізраїль поступово переходять від максималістської формули «повалення влади» до прагматичнішого завдання — послабити військові можливості Ірану, його ракетну інфраструктуру та здатність проєктувати силу в регіоні. Але це вже інша мета, ніж політичне перезаснування держави.
Цю різницю добре формулює Foreign Affairs: зміна режиму, зміна поведінки, знищення ядерної програми та позбавлення Ірану регіонального впливу — не тотожні цілі. Коли адміністрація змішує їх в один меседж, виникає стратегічна плутанина, яку неможливо приховати навіть військовими успіхами.
Саме ця плутанина зараз б’є і по іранській опозиції. Для вуличного протесту недостатньо зовнішнього схвалення чи телевізійних звернень. Потрібні організаційні мережі, канали зв’язку, безпечні зони, розкол у силовому апараті та бодай мінімальне розуміння, якою буде влада після режиму.
Наразі ж іранська опозиція залишається строкатою, а страх перед репресіями — системним. Brookings прямо попереджав: навіть серйозне послаблення можливостей режиму військовими засобами не означає, що зовнішня сила може легко забезпечити зміну влади всередині країни.
Ба більше, затяжна війна США та Ізраїлю проти Ірану може спрацювати у протилежний бік. Вона дає Тегерану аргумент для мобілізації, посилює логіку облоги, дозволяє КВІР і Басижу ще жорсткіше таврувати іранські протести як «змову ззовні» та зачищати іранську опозицію під приводом безпеки.
Трамп, схоже, тепер визнає лише частину цієї реальності: люди без зброї не скинуть режим за наказом з Вашингтона. Але цього визнання замало. Питання не лише в тому, чи бояться іранці вийти на вулицю, а й у тому, чи існує взагалі продуманий політичний сценарій після воєнної фази.
Найімовірніший прогноз на найближчі тижні — не швидка зміна режиму, а затяжне виснаження. Тегеран може втрачати військові спроможності, але зберігати апарат контролю; Вашингтон може говорити про свободу, але дедалі частіше зіштовхуватиметься з тим, що в Ірані владу тримає не риторика, а озброєна структура примусу.
І саме тому нинішня корекція тону Трампа важливіша, ніж здається. Вона показує: геополітика Близького Сходу вкотре впирається в старе правило — зовнішній удар може похитнути режим, але не здатен автоматично створити нову державу, нову легітимність і нову безпеку для суспільства.
