Заява міністра енергетики Туреччини Алпарслана Байрактара про необхідність «тримати енергетичну інфраструктуру поза війною» демонструє, що Анкара відчуває зростання ризиків у Чорному морі. Удар українських морських дронів по танкерах і терміналу CPC зробив ці загрози матеріальними.
Туреччина формально залишається союзником по НАТО, але водночас зберігає робочі відносини і з Росією, і з Україною. Саме через цю подвійність Анкара бачить себе арбітром, який здатен утримати баланс між підтримкою Києва та захистом власної енергетичної безпеки й транзитних доходів.
Останні атаки українських безекіпажних катерів по санкційних російських танкерах, що прямували до портів РФ, стали відповіддю на масовані удари Росії по українській енергосистемі. Для Києва це спосіб вдарити по російському нафтовому експорту, який фінансує війну в Україні.
Для Анкари ж ці операції мають інший вимір. Вони створюють додаткові ризики для судноплавства поблизу турецьких берегів, піднімають страхові ставки для перевізників та змушують турецькі компанії згортати окремі проєкти, пов’язані з російським напрямком. Це б’є по доходах і репутації регіону.
Показовим став інцидент із пошкодженням швартового пристрою на терміналі Каспійського трубопровідного консорціуму біля Новоросійська. Нафтопровід CPC транспортує понад 80% казахстанської нафти на світові ринки й забезпечує понад 1% глобальної пропозиції, тож навіть коротка зупинка б’є по ціні бареля.
Байрактар відкрито заявляє, що маршрути на кшталт CPC мають бути захищені, а енергетичні потоки — безперервними. Це не альтруїзм, а тверезий розрахунок. Туреччина бачить себе ключовим хабом для казахстанської нафти, каспійського газу й транзиту через нафтопровід Баку–Тбілісі–Джейхан до Середземного моря.
Ризики в Чорному морі змушують Казахстан терміново переорієнтовувати частину обсягів через BTC, аби мінімізувати залежність від російських портів. Для Анкари це можливість зміцнити статус енергетичного моста між Каспієм і ЄС, але лише за умови, що дрони й ракети не перетворять море на зону хаосу.
На цьому тлі різко загострюється риторика Москви. Володимир Путін погрожує «перекрити Україні доступ до моря» й посилити удари по її портовій та енергетичній інфраструктурі. Таким чином Кремль намагається відлякати перевізників і покупців російської нафти, переклавши провину на Київ і його партнерів.
У відповідь Туреччина намагається говорити одразу з обома столицями. З одного боку, Анкара на НАТОвському майданчику називає атаки на енергетичні об’єкти «неприйнятними» й попереджає усі сторони. З іншого — не приєднується до санкцій проти Росії, продовжуючи грати свою багатовекторну гру.
Чорне море вже стало ареною тихої, але жорсткої боротьби. Українські морські дрони б’ють по російських військових кораблях і логістиці, намагаючись витіснити флот РФ та відкрити вікно для власного експорту. Росія відповідає ракетними ударами й залякує перевізників. Турецька позиція — не допустити переходу цієї боротьби на енергомаршрути.
Паралельно президент Володимир Зеленський використовує турецький трек для зміцнення енергетичної стійкості України. Під час візиту до Анкари він обговорював із Реджепом Таїпом Ердоганом можливі поставки газу через турецьку інфраструктуру. Для цього вже працюють BOTAS і український Naftogaz.
Україна має унікальний ресурс — гігантські підземні сховища газу, які можна заповнювати влітку дешевим ресурсом для зимового піку. Якщо Туреччина забезпечить додаткові поставки, Київ зможе краще пройти майбутні опалювальні сезони й паралельно заробити на послугах зберігання для європейських компаній.
Для Анкари це шанс розширити власний проєкт «газового хабу», прив’язавши до нього не лише російський, азербайджанський чи східносередземноморський газ, а й український напрямок. Таким чином Туреччина зміцнює переговорні позиції перед ЄС, який прагне диверсифікувати імпорт енергоносіїв після шоків війни в Україні.
Однак енергетична безпека Чорного моря дедалі більше залежить від того, наскільки керованою залишиться війна. Чим активніше Україна змушена бити по російських танкерах і логістичній інфраструктурі, тим вищими стають страхові премії й тим більше глобальний ринок відчуває нервозність щодо поставок із регіону.
Турецьке попередження «не чіпати енергетику» звучить як спроба окреслити червону лінію, яку Анкара не хоче бачити перетнутою. Якщо CPC або BTC стануть регулярною ціллю, наслідки відчує не лише Москва чи Київ, а й Астана, Баку, європейські НПЗ і зрештою турецька економіка, що залежить від транзитних доходів і стабільних цін.
З воєнної точки зору Україна навряд чи відмовиться від ударів по російському нафтовому експорту, який напряму годує військову машину РФ. Це означає, що Туреччині доведеться тонко балансувати: тиснути дипломатично, зміцнювати морський моніторинг, але не вступати в прямий конфлікт ані з Києвом, ані з Москвою.
Для ЄС ситуація довкола Чорного моря — ще одне нагадування, що безпека енергопостачання нерозривно пов’язана з війною в Україні. Будь-яка стратегія використання заморожених російських активів, санкцій проти російської нафти чи підтримки українських дронових програм повинна враховувати вразливість морських маршрутів і роль Туреччини.
У довгостроковій перспективі Анкара прагне перетворити географічні ризики на політичний капітал. Чим більше Туреччина контролює маршрути казахстанської нафти, азербайджанських барелів і потенційних потоків газу до України, тим важче її інтересами нехтувати в Брюсселі, Москві чи Вашингтоні. Це центральний елемент турецької енергетичної стратегії.
Водночас Туреччина добре розуміє: якщо війна в Україні вийде з-під контролю, жодні заклики «тримаємо енергетику осторонь» не спрацюють. Тому Анкара зацікавлена не лише в захисті труб і танкерів, а й у політичному врегулюванні, яке знизить рівень ризиків у Чорному морі й поверне регіону статус передбачуваного енергетичного коридору.
Для України ж турецький фактор — це водночас можливість і обмеження. Можливість — у розширенні енергетичного партнерства, доступі до альтернативного газу й посиленні власної стійкості. Обмеження — у тому, що Анкара не дозволить перетворити море на суцільну зону високого ризику для транзиту, від якого залежить її економіка.
Реалістичний сценарій на найближчі роки — продовження точкових ударів по російських військово-логістичних цілях, паралельно з посиленням захисту міжнародних маршрутів BTC і CPC через спільний моніторинг, тиск на Москву й Київ та нарощування страхової й військово-морської присутності. Туреччина прагне саме такого керованого відносного порядку.
У підсумку боротьба за енергетичну інфраструктуру Чорного моря стає частиною ширшої геополітичної гри навколо війни в Україні. Чим довше триватиме конфлікт, тим більш цінною стане роль Туреччини як посередника й енергетичного хаба. А для Києва питання в тому, чи зможе він використати цю роль, не втративши ефективності своєї стратегії тиску на російський експорт.
