Київ заявляє про готовність до нового раунду переговорів у будь-який момент, однак війна довкола Ірану тимчасово відсунула українське питання в американській і ширшій міжнародній дипломатії.
Президент Володимир Зеленський 9 березня заявив, що Україна готова до нового раунду мирних переговорів «у будь-який момент», але увага партнерів зараз значною мірою зосереджена на конфлікті навколо Ірану. За його словами, заплановану зустріч відклали саме «за пропозицією американської сторони». Про це повідомили кілька медіа з посиланням на заяву президента, зокрема Kyiv Post і Bloomberg.
Ця заява важлива не лише як дипломатичний сигнал. Вона фіксує нову проблему для Києва: навіть за збереження готовності до переговорів Україна ризикує втрачати політичну увагу союзників у момент, коли США та їхні партнери переорієнтовують ресурси, медійний фокус і частину безпекового порядку денного на Близький Схід. Про такий ефект уже писали AP і Bloomberg.
За попереднім аналізом Дейком, фраза Зеленського про готовність «у будь-який момент» адресована одразу двом аудиторіям. Зовні — це сигнал Вашингтону, що Київ не блокує дипломатичний процес. Усередині країни — це відповідь на ризик наративу, ніби Україна нібито опирається переговорам, тоді як пауза виникла через зміну міжнародних пріоритетів.
Особливо показово, що ще 28 лютого на сайті президента України публічно звучала інша формула: час і місце наступної зустрічі української та американської команд, а також переговорів із росіянами, визначатимуть залежно від безпекової ситуації та «реальних дипломатичних можливостей». Тобто Банкова ще тоді готувала ґрунт до можливої затримки, не називаючи остаточних дат.
Тепер ця невизначеність стала відкритою. За даними Sky News та Bloomberg, новий раунд переговорів, який раніше пов’язували з Абу-Дабі, відкладено на невизначений час саме через ескалацію навколо Ірану. Це означає, що український трек не зник, але перестав бути для США безумовно першочерговим у щоденному кризовому менеджменті.
Не менш важлива й друга частина заяви Зеленського — про спробу Москви використати іранський конфлікт у власних інтересах. Його теза про «другий фронт» російської війни проти України не варто читати буквально як формальний союз театрів бойових дій. Ідеться про політичну й воєнно-технічну взаємодію: Росія отримує вигоду щоразу, коли увага Заходу розсіюється, а системи ППО, ракети чи дипломатичний ресурс перерозподіляються в інші регіони.
Це вже має практичний вимір. AP раніше повідомляло, що США і низка близькосхідних держав зацікавилися українським досвідом боротьби з іранськими дронами, а Зеленський говорив про можливу допомогу партнерам у цьому напрямі. З одного боку, це підтверджує унікальність українського військового досвіду. З іншого — підкреслює, що війна в Ірані почала буквально «витягувати» українську експертизу в новий регіональний контекст.
На цьому тлі Київ намагається не допустити ще одного ефекту — ослаблення аргументу про російсько-іранський зв’язок. Зеленський давно наголошує, що Москва не просто співпрацює з Тегераном, а зробила Іран фактичним співучасником війни через постачання ударних технологій. Саме тому нинішня близькосхідна ескалація для України — не «чужа» криза, а продовження тієї ж системної загрози в іншому географічному вимірі.
У дипломатичному сенсі це створює для Києва подвійний виклик. Перший — зберегти присутність української теми в переговорах США з союзниками, коли на порядку денному домінують Іран, безпека баз і енергетичні ризики. Другий — не дозволити Росії подати паузу в переговорах як ознаку втоми Заходу від України або як крок до нав’язування Москвою вигіднішого формату.
Водночас сама заява Зеленського не свідчить про зрив процесу як такого. Вона радше показує, що переговорний канал залишається формально відкритим, але працює в режимі зовнішньої залежності від ширшої геополітичної кон’юнктури. Це важлива різниця: Україна не відмовляється від дипломатії, однак більше не контролює темп міжнародної уваги так, як у періоди, коли російсько-українська війна була безальтернативним пріоритетом для Вашингтона.
У найближчій перспективі це означає, що Банкова, ймовірно, ще активніше поєднуватиме дві лінії. Перша — нагадування про готовність до миру на українських умовах без втрати суб’єктності. Друга — спроба довести союзникам, що події навколо Ірану і війна Росії проти України не є окремими кризами, а частинами єдиного ланцюга безпекового тиску на Захід. Саме на це й працює нинішня риторика про «другий фронт».
Якщо ж увага США надовго залишиться прикутою до Близького Сходу, українська дипломатія опиниться перед потребою компенсувати це через Європу, двосторонні канали та посилення власної переговорної ініціативи. І тоді головним питанням стане не готовність Києва до розмови, а те, чи буде у Вашингтона політичний ресурс повернути український трек у центр своєї зовнішньої політики. Поки що відповідь на це питання відкладена разом із самою зустріччю.
