Микола Захожий із Макарова зник у перші дні повномасштабного вторгнення, коли поїхав подивитися, де стоять російські війська. Для дружини й дітей він просто «не повернувся додому». Для Росії він став черговою безіменною одиницею в системі, яку все частіше називають новим ГУЛАГом.
На відміну від військових, українські цивільні заручники не мають навіть формальних гарантій статусу військовополонених. Вони опиняються в російських тюрмах без вироків, звʼязку з родинами, доступу адвокатів і міжнародних місій. Правозахисники говорять про сотні таких людей, але реально їх, імовірно, значно більше.
Історія Миколи Захожого – 37-річного батька двох синів і звичайного майстра з опалення – типова для російської окупації. Він не був кадровим військовим, не мав зброї, але допомагав збирати інформацію про рух російських колон. Саме такі «неформальні захисники» стали головною мішенню ФСБ та армійських спецпідрозділів.
З погляду українського законодавства й здорового глузду він – мирний житель, що опинився в полоні. З точки зору російської воєнної машини – «саботажник» або «шпигун», на якого не поширюються навіть мінімальні стандарти поводження. Саме на цьому розриві й будується вся архітектура нового ГУЛАГу для українських цивільних заручників.
Перший етап такого полону – хаотичне насильство на місці захоплення. Миколу били ще в лісі під Макаровом, погрожували спалити живцем, поливали дизпаливом, демонстрували показову жорстокість. Це не допит у класичному сенсі, а швидше психологічне зламування, сигнал усім іншим: опір російській окупації карається без правил.
Далі – конвеєр. Польові точки утримання, імпровізовані підвали, армійські частини, а потім – російські СІЗО та колонії. Микола пройшов кілька локацій, зокрема слідчий ізолятор у Курську і вʼязницю в Тулі. Там цивільних змішують із військовополоненими, навмисно розмиваючи межу між солдатом і мирним жителем, як це відзначають звіти ОБСЄ та українські правозахисні організації.
Микола Захожий та його дружина Ірина. «Невизначеність мене вбивала», – сказала пані Захожа. «Я не спала і не їла. Я відсторонилася від своїх дітей, друзів, усіх» — Еміль Дакке
Умови утримання, які описує Захожий, повторюються в сотнях інших свідчень. «Вітальний коридор» з побиттям при кожному етапі етапування, систематичні тортури, приниження, електрошокери, удари пластиковими трубами по спині. Це не «перевищення повноважень окремих наглядачів», а де-факто політика російської тюремної системи щодо українців.
Окрема складова – голод і цілеспрямоване фізичне виснаження. Колишні полонені говорять про «дієту з хліба й перемелених рибʼячих голів», від якої люди втрачають десятки кілограмів. Микола схуд більш як на 60 кг, у Тулі в нього почалися серйозні проблеми зі здоровʼям. Така практика не лише карає, а й робить заручників максимально залежними й покірними.
Паралельно працює інформаційна ізоляція. У більшості випадків Міжнародний комітет Червоного Хреста або не допускають до цивільних заручників, або ж Росія подає їх як «обвинувачених у кримінальних злочинах». У випадку Захожого навіть Червоний Хрест спочатку зафіксував його як військовополоненого, що ще раз демонструє, як Кремль навмисно заплутує статуси.
Для українських родин це означає роки життя у вакуумі. Дружина Миколи, Ірина, пройшла класичний шлях усіх родин зниклих безвісти: дзвінки на гарячі лінії, пошук у списках, похід у морг, масові поховання, постійний страх отримати підтвердження смерті. Її єдиними джерелами інформації ставали поодинокі свідчення звільнених полонених, які випадково перетиналися з її чоловіком у курсЬкому чи тулЬському СІЗО.
На цьому тлі зʼявляються й громадські ініціативи. Невеликі обʼєднання родин, такі як «Цивільні в полоні», створюють бази даних, організовують акції з символікою розрядженого акумулятора – знаком того, що у їхніх близьких «закінчується час». Офіс Медіа Ініціативи за права людини в Києві завішаний портретами зниклих, чиї імена досі не прозвучали на офіційних брифінгах.
За оцінками координаційного штабу з поводження з полоненими, Росія утримує щонайменше 1 700 українських цивільних. ООН прямо говорить, що реальна цифра значно більша. Проблема не лише в масштабі, а й у принциповій небажанні Москви визнавати існування «цивільних заручників» як категорії. Будь-яке визнання автоматично підтвердило б воєнні злочини проти цивільних, заборонені Женевськими конвенціями.
На цьому фото з роздаткового матеріалу, опублікованому 9 червня 2025 року, зображено українських військовополонених (ВПО) після обміну на тлі нападу Росії на Україну в невідомому місці в Україні — Прес-служба Президента України
Колишні українські військовополонені прибувають до пункту прийому після звільнення з російського полону у вівторок у Чернігівській області України. — Брендан Гоффман
Для України дилема подвійна. З військовополоненими діє більш-менш усталений механізм обміну. Але якщо почати міняти російських солдатів на цивільних українців, Кремль отримає пряму мотивацію масово хапати мирних людей на окупованих територіях – для майбутнього торгу. Це визнають і в координаційному штабі, і в профільних правозахисних організаціях.
У результаті українські цивільні заручники опиняються в найгіршому становищі. Вони не воювали, не мали бронежилетів, не підписували контрактів, але платять ціну, співмірну з полоном на фронті. Їхні історії рідко звучать на високих трибунах миру, де обговорюють черговий мирний план Трампа чи умови припинення вогню між Україною і Росією.
Саме зараз, коли адміністрація Дональда Трампа просуває свій план врегулювання і до Женеви, а тепер і до Флориди літають делегації, питання цивільних заручників майже не фігурує в публічних тезах. Йдеться про території, демілітаризацію, нейтралітет, обміни військовополонених, але не про сотні людей, розсіяних по колоніях Тули, Курська, Мордовії чи Сибіру.
Це створює небезпечний прецедент: домовленості можуть бути досягнуті, а новий ГУЛАГ – збережений як інструмент тиску. Якщо в угодах не буде чіткої вимоги повернути всіх цивільних заручників і допустити міжнародні місії в російські тюрми, Москва сприйме це як мовчазну індульгенцію за вже скоєні воєнні злочини.
Досвід інших конфліктів показує, що питання полонених легко перетворюється на довготривалу «сіру зону». У російсько-чеченській війні десятки людей зникли безвісти, а їхні родини й досі не мають відповідей. У випадку України масштаби значно більші, а російська окупація поширюється на двадцять відсотків території. Це означає фактично необмежений «резервуар» для поповнення числа заручників.
Свідчення колишніх бранців, таких як Микола, викривають системність тортурами. Вони говорять про «професійний» підхід конвоїрів, які без емоцій виконують злочинні накази. Приниження – від примусу повторювати абсурдні гасла до знущань за проукраїнські татуювання – покликані «стерти українську ідентичність». Це вже не просто порушення Женевських конвенцій, а спроба культурного й психологічного знищення.
У цьому контексті робота українських правозахисників має дві мети. Перша – документувати кожен випадок, фіксувати імена, дати, місця, імена російських військових і наглядачів. Друга – зробити так, щоб історії цивільних заручників війни не загубилися в тіні заголовків про фронт, санкції й дипломатичні маневри. Без цього майбутні трибунали матимуть неповну картину російських воєнних злочинів.
Для самих колишніх полонених повернення додому – лише початок довгого шляху. Микола Захожий і після двох років на волі говорить про «тінь, що не відпускає». Постійний шум у вухах, зламані ребра, травмована спина, неможливість підняти на руки молодшого сина – це фізичний вимір. Психологічно ще важче: нічні кошмари, раптові спалахи тривоги, потреба в «максимальній тиші» замість колишніх сімейних виїздів у ліс.
Реакція українського військовополоненого після обміну на тлі нападу Росії на Україну в невідомому місці в Україні, 19 червня 2025 року — Прес-служба Президента України
21-річний український солдат Денис Залізко прогулюється серед односельців після повернення з російського полону в Головино, Житомирська область, Україна, понеділок, 7 липня 2025 року — Євген Малолєтка
Дружини й матері теж живуть із наслідками. Ірина роками була змушена балансувати між роллю матері, активістки й «слідчого», який самостійно розшукує людину в умовах російської окупації. Її історія показує, як російський полон руйнує не лише одного українця, а цілі сімʼї, спільноти, громади. Це теж частина ціни війни, яка рідко потрапляє в статистику.
Психологічна травма в таких історіях накладається на правовий абсурд. Людина повертається, але роками не може добитися визнання свого статусу: цивільний заручник, військовополонений, жертва насильницького зникнення? Від цього залежать компенсації, лікування, соціальний захист. Держава поступово вибудовує механізми підтримки, але масштаби проблеми значно випереджають можливості системи.
Усе це вкладається в більший пазл російської війни проти України, де цивільні стали не побічною жертвою, а цілеспрямованою мішенню. Обстріли міст, депортація дітей, фільтраційні табори й мережа російських тюрем для українців – різні елементи однієї стратегії залякування й підкорення. Новий ГУЛАГ – це не метафора, а опис реальної інфраструктури репресій.
Тому питання цивільних заручників має стати обовʼязковим пунктом для будь-яких мирних переговорів – чи то йдеться про план Трампа, чи про ініціативи ЄС, чи про посередництво інших країн. Україна не може погодитися на «частковий мир», у якому кордони й статус фронту будуть врегульовані, а тисячі її громадян залишаться заручниками в російській тюремній системі.
Міжнародні партнери також мають чітко розуміти: відсутність тиску на Росію в цьому питанні означатиме легалізацію практики викрадення цивільних як інструменту війни. Сьогодні це українці, завтра – громадяни інших країн, які опиняться в зоні впливу Кремля. Це прямий виклик усій системі міжнародного гуманітарного права.
Історія Миколи Захожого завершується відносно щасливо – він повернувся, живе з родиною, поступово відновлює здоровʼя. Але навіть у цій «позитивній» історії надто багато болю, невизначеності й зламаних життів. Для сотень інших кінець ще не написаний: вони сидять у камерах російських тюрем, чекаючи будь-якого сигналу з волі.
Поки тривають дискусії про коридори безпеки, миротворчі місії й гарантії ненападу, Україна й світ мають памʼятати: мірилом справедливості будь-якої угоди стане не тільки лінія на карті, а й те, чи повернуться додому українські цивільні заручники війни. Без цього жоден мир не буде ані гідним, ані стійким.
Олександр Кононенко, український правозахисник, заявив, що росіяни досі утримують щонайменше 1700 цивільних осіб — Еміль Дакке
