Після двох років війни, спричиненої нападом ХАМАС на Ізраїль у жовтні 2023 року, у Газі запанувала тимчасова тиша. Припинення вогню дало шанс тисячам палестинців повернутися до своїх домівок. Але те, що вони побачили, не можна назвати домом. Розбомблені вулиці, спалені квартали й повна відсутність інфраструктури — таким виявилося повернення додому для мешканців північної частини анклаву.
Молода жінка Сабах Абу Ганем із трьома дітьми пройшла десятки кілометрів, щоб повернутися в Газа-Сіті після місяців у переповненому таборі на півдні. На місці її будинку залишився лише бетонний каркас. Проте вона вирішила залишитися: «Ця земля — моя. Навіть руїни — мої», — каже вона. Для багатьох, як і для неї, це не вибір комфорту, а спроба зберегти гідність.
Зараз у зруйновану Газу повертаються тисячі родин. Але більшість із них знаходять лише попіл. Частина людей, не витримавши, знову вирушають на південь — там, де хоч якось збереглися вода і допомога. Один із таких — тридцятидворічний Маджі Насар із Джабалії, який зізнався: «Не знайшов навіть уламків свого будинку. Усе зникло». Його слова стали лейтмотивом для багатьох.
Перед війною Газа-Сіті була серцем палестинського життя — політичним, культурним і економічним центром. Сьогодні це мертве місто. Державні установи, університети, лікарні — усе зруйноване. У місті немає електроенергії вже два роки, а питна вода стала розкішшю. Люди виживають завдяки тимчасовим гуманітарним поставкам та імпровізованим кухням, де готують на вогнищах просто серед руїн.
ООН повідомляє, що гуманітарні потоки до Гази поступово зростають, проте темпи допомоги не відповідають масштабам катастрофи. Всесвітня продовольча програма зазначає: регіон і надалі перебуває на межі голоду, особливо навколо Газа-Сіті. Ізраїль заперечує наявність голоду, звинувачуючи в нестачі продовольства ХАМАС і «неефективні» гуманітарні організації.
Попри припинення вогню, війна не завершена. Політичні переговори не мають графіка, а терміни відновлення інфраструктури навіть не обговорюються. Ізраїльська армія зберігає контроль над половиною території, і навіть після домовленостей бойові зіткнення не припиняються. Минулого тижня, за повідомленнями служби цивільної оборони Гази, під час чергового інциденту загинули щонайменше дев’ятеро людей, серед них діти.
Серед тих, хто залишився, панує глибоке відчуття беззаконня. За словами місцевих, у місті фактично немає поліції — кожен живе за власними правилами. «Тут панує закон відплати», — каже Сабах. «Усі мають зброю — пістолет, ніж чи навіть викрутку. Я не дозволяю дітям виходити вночі». Після двох років хаосу суспільство деградує до стану виживання.
ХАМАС намагається відновити контроль над анклавом. В окремих районах з’явилися озброєні патрулі, у інших — розстріли суперників і самосуди. Повернення до довоєнного життя здається неможливим. Люди, які ще нещодавно мріяли про відбудову, тепер думають лише про втечу.
Сабах Абу Ганем колись була символом надії — першою відомою серферкою Гази, героїнею документального фільму Gaza Surf Club. Вона хотіла навчати дівчат плавати й долати страх води. Сьогодні її мрії змінилися: «Я хочу лише, щоб мої діти жили там, де можна мріяти», — каже вона. Тепер їхні розмови — не про школу, а про те, як запалити вогонь для їжі чи знайти воду.
Інші, попри все, вирішили залишитися. Фатіма Абу Стейта повернулася в район Зайтун із чоловіком, але їхній будинок «повністю стертий з карти». Вони оселилися під тріснутим дахом у родичів, разом десятеро людей у кімнаті. «Повернення сюди — це повернення в ніщо. Але це і нагадування: ми все ще тут», — говорить вона.
Для багатьох жителів Гази повернення — не початок, а символ спротиву. Вони розуміють, що на їхню долю випало покоління руїн, але залишаються, щоб утвердити право на існування. «Висадили нас у камінь, але ми все одно намагаємось пустити коріння», — каже один із мешканців.
Майбутнє Гази залишається невизначеним. Після двох років війни територія фактично не має уряду, стабільної економіки чи базових умов для життя. Відбудова може тривати десятиліття, і навіть тоді питання безпеки, кордонів і політичного статусу залишатимуться відкритими. Але попри все, кожен, хто повертається до цих руїн, здійснює акт відчаю й гідності водночас.
Газа сьогодні — не просто місце на карті, а символ людської витривалості. Вона нагадує, що навіть серед попелу люди шукають дім, навіть без надії продовжують виживати. Можливо, саме це — найпотужніша форма спротиву: залишитися живими там, де все зруйноване.
