Сексуальне насильство у війні майже завжди приховане глибше, ніж руйнування міст. Його не завжди видно на супутникових знімках, воно рідко потрапляє в перші кадри після обстрілів, але саме воно найточніше показує, як далеко заходить влада зброї над беззахисною людиною.
Щорічна доповідь ООН про сексуальне насильство в конфліктах цього разу стала політично вибуховою. До переліку сил і угруповань, щодо яких є обґрунтовані підозри у системних зґвалтуваннях, тортурах і сексуальному приниженні, вперше внесено ізраїльські та російські структури безпеки.
У тому самому документі залишаються Hamas, воєнізовані сили Rapid Support Forces у Судані, а також збройні угруповання в Демократичній Республіці Конго. Але саме включення Ізраїлю й Росії змінює політичну вагу списку: йдеться не лише про недержавні формування, а й про армії держав, що ведуть великі війни.
За оцінкою Дейком, головний сенс цієї доповіді — не в дипломатичному скандалі, а в зміні мови відповідальності. ООН фактично говорить, що сексуальне насильство більше не може залишатися «тіньовим» злочином війни, який губиться між фронтовими зведеннями, переговорами і статистикою загиблих.
Документ охоплює майже 10 тисяч підтверджених випадків сексуального насильства у конфліктах за 2025 рік. Це більш ніж удвічі перевищує показник попереднього року. Але навіть ця цифра не описує реального масштабу: у таких злочинах мовчання часто є частиною травми, а страх — продовженням насильства.
ООН вказує, що різке зростання кількості зафіксованих випадків пов’язане не лише з кількістю воєн. Важливішим є інше: виконавці дедалі частіше діють у середовищі безкарності. Коли покарання здається малоймовірним, сексуальне насильство стає інструментом контролю, приниження і терору.
У випадку Ізраїлю доповідь описує низку епізодів щодо палестинців із Гази та Західного берега, зокрема під час затримання й допитів. У документі йдеться про зґвалтування, групові зґвалтування, спроби зґвалтування, насильство щодо геніталій, примусову оголеність і погрози сексуального характеру.
Ці формулювання є особливо чутливими, бо стосуються не хаотичного насильства на полі бою, а місць, де люди перебувають під повним контролем силовиків: військових таборів, блокпостів, в’язниць, поліцейських об’єктів. Саме там держава має найбільше зобов’язань і найменше простору для виправдань.
Ізраїль категорично відкинув звинувачення й назвав включення до переліку проявом упередженості міжнародної організації. Реакція була не лише юридичною, а й політичною: ізраїльська дипломатія заявила про розрив контактів із генеральним секретарем ООН у зв’язку з доповіддю.
Окремо в документі згадуються свідчення людей, яких утримували Hamas та інші палестинські збройні групи після нападу 7 жовтня 2023 року. ООН раніше фіксувала ознаки сексуального насильства під час тих атак, хоча доступ міжнародних слідчих до частини потерпілих і місць подій залишався обмеженим.
Саме тому доповідь не дає зручної політичної картини для жодної сторони. Вона показує, що сексуальне насильство в конфлікті не вкладається в прості пропагандистські схеми. Його треба розслідувати незалежно від прапора, під яким діє підозрюваний, і незалежно від того, наскільки незручною є правда для союзників.
У російському випадку йдеться про інший масштаб і іншу географію — Україну, окуповані території, військовополонених і цивільних заручників. У доповіді зафіксовано 310 випадків сексуального насильства, пов’язаного з російськими силами та структурами на окупованих територіях і в Росії.
Більшість постраждалих у цих епізодах — чоловіки: військовополонені та цивільні затримані. Описані злочини включають зґвалтування, групові зґвалтування, каліцтво статевих органів, удари й електричний струм по геніталіях. Це не побічна жорстокість, а метод руйнування особистості.
Для України такі висновки мають подвійне значення. Вони посилюють міжнародну доказову базу щодо російських воєнних злочинів, але водночас нагадують про вразливість постраждалих. Кожне свідчення тут потребує не лише юридичної точності, а й захисту людини від повторного приниження.
Російська влада послідовно заперечує звинувачення у воєнних злочинах і порушеннях прав людини. Водночас міжнародні монітори роками стикаються з відмовою в доступі до окупованих територій, місць утримання полонених і людей, які могли б дати свідчення без контролю силових структур.
У доповіді також згадані 31 випадок сексуального насильства, до яких можуть бути причетні українські сили. Україну до переліку не внесено, а документ окремо зазначає кроки її уряду щодо реагування на такі злочини. Це важлива межа між наявністю епізодів і висновком про системну модель поведінки.
Політична сила такого списку полягає не в автоматичному покаранні. Він не є вироком суду. Але він створює рамку міжнародного тиску, у якій державам і збройним групам стає важче ховати сексуальне насильство за воєнною необхідністю, хаосом фронту або закритістю місць утримання.
Найбільша проблема залишається незмінною: сексуальне насильство в конфліктах майже завжди недораховане. Люди мовчать через сором, страх помсти, недовіру до слідства, залежність від окупаційної влади або неможливість виїхати з небезпечної території. Тому будь-яка офіційна цифра є радше мінімумом, ніж повною картиною.
Для міжнародного правосуддя ця доповідь є тестом на послідовність. Якщо світ готовий говорити про сексуальне насильство лише тоді, коли злочинець політично зручний, така мова швидко втрачає сенс. Якщо ж стандарт один для всіх, він стає одним із небагатьох інструментів, здатних пережити дипломатичні кризи.
Війни в Газі, Україні, Судані й Конго різні за причинами, масштабами й історією. Але їх об’єднує одне: там, де зброя руйнує контроль над життям, сексуальне насильство стає крайньою формою влади над тілом. Саме тому його документування є не другорядною гуманітарною темою, а центральним питанням воєнної відповідальності.
ООН цього разу не просто додала нові назви до чергового списку. Вона зафіксувала небезпечну закономірність: у світі, де війни множаться, а покарання сповільнюється, сексуальне насильство дешевшає для виконавця. І якщо цю логіку не зламати судами, санкціями та доказами, вона стане ще одним фронтом, на якому цивільні програють першими.
Північний сектор Гази у 2025 році — Сахер Алгорра
