Через чверть століття після атак на Нью-Йорк, Пентагон і рейс 93 європейські столиці знову говорили про майже три тисячі загиблих, рятувальників і родини, для яких 11 вересня ніколи не стало історичною датою. Але за словами співчуття цього разу особливо виразно звучала інша тема — союз Америки та Європи.
Президентка Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн сформулювала її майже як стратегічне нагадування. Загрози за 25 років змінилися, заявила вона, світ повернувся до суперництва великих держав і міждержавних воєн, але урок 11 вересня залишився: у моменти небезпеки значення мають союзи, єдність і спільні цінності.
У штаб-квартирі НАТО в Брюсселі 11 вересня приспустили прапори й провели церемонію біля меморіалу 9/11 та статті 5. О 14:46 за центральноєвропейським часом — у хвилину, коли 25 років тому перший літак врізався у Північну вежу — представники Альянсу вшанували загиблих хвилиною мовчання.
У цьому меморіальному жесті є політичний зміст, якого у 2001 році майже не потрібно було пояснювати. Після терактів європейські союзники безпрецедентно підтримали США. Сьогодні ж саме Європа живе поруч із великою війною, російськими дронами, диверсіями й ударами біля своїх кордонів — і запитує, наскільки взаємним залишається той самий принцип.
Аналіз «Дейком» показує: 25-річчя терактів 11 вересня перетворилося на делікатне нагадування Вашингтону про історичний борг солідарності. Європейці не кажуть, що Америка їх залишила. Вони нагадують інше: коли США були атаковані, союзники не вимагали доводити, що американська безпека є також їхньою проблемою.
12 вересня 2001 року НАТО вперше у своїй історії звернулося до статті 5 Вашингтонського договору — принципу, за яким напад на одного союзника розглядається як напад на всіх. Остаточно її застосування підтвердили 2 жовтня, коли США представили союзникам докази, що атаки були організовані з-за кордону мережею «Аль-Каїди».
Це не залишилося декларацією. Під час операції Eagle Assist сім літаків НАТО AWACS патрулювали американське небо. 830 військовослужбовців із 13 держав здійснили понад 360 вильотів. У Середземному морі Альянс розпочав операцію Active Endeavour для контролю судноплавства та протидії терористичній активності.
Подальша війна в Афганістані мала складнішу юридичну та військову історію: першу американську операцію союзники підтримували переважно на національному рівні, а НАТО очолило міжнародні сили ISAF у 2003 році. Проте саме 11 вересня стало початком двадцятирічного військового залучення багатьох європейських країн.
Кая Каллас, головна дипломатка ЄС, нагадала про сотні тисяч європейських військових, які за ці роки служили поруч з американцями в Афганістані. Частина з них не повернулася додому. Її висновок був прямим: трансатлантичний зв’язок робив безпечнішими обидва береги Атлантики.
Чверть століття потому напрямок головної загрози для НАТО фактично розвернувся. У 2001-му Америка просила союзників допомогти відповісти на атаку, організовану міжнародною терористичною мережею. У 2026-му європейці дивляться на Росію, війну в Україні та дедалі ширшу сіру зону між миром і прямим збройним нападом.
Лише останні тижні дали кілька прикладів цієї нової реальності. Німеччина звинуватила Росію в причетності до спроби атаки безпілотником із вибухівкою в аеропорту Лейпциг/Галле. Румунська розвідка заявила про зірвану диверсійну операцію, а союзники НАТО повідомили про протидію підозрілій активності біля критичних підводних кабелів. Москва заперечує причетність.
Паралельно російські дрони й ракети регулярно створюють ризики біля кордонів НАТО. Польща вже попереджає, що очікує можливих атак або провокацій проти пунктів пропуску з Україною, а держави східного флангу дедалі частіше розглядають захист логістики як частину власної оборони, а не тільки допомоги Києву.
Сполучені Штати формально не відмовляються від союзницьких зобов’язань. Американський посол при НАТО Метью Вітакер цього місяця заявив, що Альянс не повинен терпіти гібридні атаки проти своїх членів і що Вашингтон підтримуватиме союзників, які стикаються з такими діями.
Проте європейська тривога має іншу причину: не юридичний вихід США з НАТО, а поступова зміна американських стратегічних пріоритетів. Пентагон проводить перегляд розміщення приблизно 80 тисяч американських військових у Європі й готує кілька варіантів майбутньої чисельності та структури сил.
Рішення ще не ухвалене. За планом варіанти мають бути представлені міністру оборони США після оцінки баз, доступу до територій союзників, повітряного простору, розвідки, кіберможливостей і внеску самих європейських держав. Але вже сам перегляд змушує столиці НАТО готуватися до менш американізованої моделі оборони.
Вашингтон пояснює це не лише невдоволенням Європою. Американське військове планування дедалі сильніше враховує Китай, Індо-Тихоокеанський регіон та одночасне навантаження війни з Іраном. Ресурси, боєприпаси, кораблі та системи ППО не безмежні, тому суперечка про розподіл тягаря перестала бути бухгалтерською дискусією.
Європа вже відповідає на цю вимогу різким зростанням оборонних бюджетів. На саміті НАТО в Гаазі 2025 року союзники погодилися до 2035-го довести загальні оборонні й безпекові витрати до 5% ВВП: щонайменше 3,5% на основні військові потреби та до 1,5% на інфраструктуру, стійкість і суміжні сфери.
У 2026 році НАТО вже оцінює сукупні витрати європейських союзників і Канади на оборону та безпеку приблизно у 4% ВВП. Генсек Марк Рютте називає це перебалансуванням Альянсу: Європа повинна мати більше власних сил, виробництва й запасів, а не автоматично розраховувати на американське підкріплення.
Саме тут спогад про 2001 рік отримує сучасне продовження. Європейська позиція не може зводитися до вимоги «Америка має нас захищати, бо так було завжди». Американська відповідь також дедалі очевидніша: союз залишається взаємним лише тоді, коли союзники здатні не тільки просити гарантій, а й нести значну частину витрат.
Президент Дональд Трамп зробив цю логіку жорсткішою. Він неодноразово вимагав від європейців більше платити за власну оборону, а у вересні заявив, що має намір домагатися компенсації за частину попередньої американської допомоги Україні. Для Європи це демонструє, наскільки транзакційним став тон розмови з Вашингтоном.
Водночас було б помилкою описувати нинішні відносини як простий розрив. У 2025 році всі члени НАТО знову підтвердили статтю 5, а у 2026-му Альянс погоджує нові оборонні можливості, контракти й виробництво. Американські сили залишаються в Європі, а США продовжують бути ключовим джерелом озброєнь, розвідки й стратегічного стримування.
Саме тому ювілейні заяви європейців звучали не як розрив із Вашингтоном, а як спроба зафіксувати фундамент, поки над ним змінюється конструкція. Президент Румунії Нікушор Дан назвав свою країну надійним партнером США, а польський міністр оборони наголосив: коли настав час діяти після 11 вересня, союзники діяли разом.
Румунський приклад особливо показовий. Бухарест підтримує американську військову присутність і під час війни з Іраном дозволяв використовувати свої бази для забезпечення операцій США. Тобто європейська вимога взаємності звучить від держав, які самі продовжують брати участь у американській системі безпеки.
Україна, яка не є членом НАТО, використала річницю ще пряміше. Голова Верховної Ради Руслан Стефанчук заявив, що 25 років тому демократичний світ знайшов сили для відповіді «Аль-Каїді», а сьогодні повинен знайти їх для протидії російському терору та війні на виснаження проти України.
Ця паралель не означає, що терористична атака 2001 року і міждержавна війна Росії проти України є однаковими явищами. Навпаки, головний контраст саме у зміні характеру загрози. Тоді Альянс відповідав на недержавну мережу. Тепер він має стримувати ядерну державу, не допустивши прямої війни НАТО — Росія.
Москва пропонує власну інтерпретацію тієї ж історії. Російське посольство у Вашингтоні нагадало, що Володимир Путін одним із перших зателефонував Джорджу Бушу після атак і що Росія та США тоді співпрацювали проти тероризму. Подальше розширення НАТО Москва назвала причиною, яка затьмарила той період.
Таке трактування відповідає давній російській тезі про відповідальність Заходу за руйнування післяхолодновоєнної співпраці. НАТО і його члени заперечують цю логіку та розглядають розширення Альянсу як суверенний вибір держав Центральної й Східної Європи, а нинішню загрозу пов’язують насамперед із російською агресією.
Ідеалізувати єдність після 11 вересня також було б помилкою. Вона почала руйнуватися задовго до нинішньої адміністрації США. Підготовка американського вторгнення в Ірак уже у 2002–2003 роках розколола європейських союзників і показала, що солідарність із Вашингтоном не означала автоматичної підтримки кожної американської війни.
Афганістан залишив ще складнішу спадщину. Два десятиліття військової присутності завершилися поверненням «Талібану» до влади у 2021 році. Для частини європейців це стало болючим нагадуванням, що навіть величезна спільна військова кампанія не гарантує політичного результату, заради якого її починали.
Проте ці суперечки не скасовують самого факту союзницької участі. Після 11 вересня європейські військові патрулювали американське небо, йшли в Афганістан, забезпечували морські операції та протягом двадцяти років працювали поруч із американськими силами. Саме до цієї пам’яті сьогодні апелюють європейські лідери.
Для нинішньої Європи ключовою стає ще одна особливість статті 5. Вона не є автоматичною командою про однакову військову відповідь усіх держав. Вашингтонський договір передбачає, що кожен союзник вживає тих дій, які вважає необхідними, включно із застосуванням збройної сили.
Це важливо в епоху диверсій, кібератак, безпілотників і пошкодження критичної інфраструктури. Питання часто полягає вже не в тому, чи здатне НАТО воювати, а в тому, де закінчується провокація і починається збройний напад, який вимагатиме колективної відповіді.
Саме на цій межі Росія, за оцінками західних урядів, дедалі частіше випробовує європейську стійкість. Москва відкидає звинувачення у багатьох диверсіях, але кількість розслідувань, інцидентів із дронами та загроз інфраструктурі змушує союзників створювати механізми відповіді ще до появи ситуації, схожої на класичну воєнну атаку.
Тому Європі від Сполучених Штатів потрібні не лише солдати й техніка. Найціннішим елементом американської присутності залишається впевненість потенційного противника, що Вашингтон справді вступиться за союзника. Якщо ця політична впевненість слабшає, кількість танків чи літаків на континенті перестає бути єдиною мірою стримування.
Сполучені Штати, зі свого боку, хочуть іншої впевненості: що у випадку кризи європейські союзники матимуть достатньо ППО, боєприпасів, сухопутних сил, логістики й промислового виробництва, аби не перетворювати статтю 5 на майже виключно американське зобов’язання.
Саме тому нинішній момент не обов’язково означає кінець трансатлантичного союзу. Він радше означає завершення його попередньої моделі — тієї, у якій американська військова перевага дозволяла Європі витрачати менше й водночас бути впевненою, що США майже автоматично закриють критичні прогалини.
Пам’ять про 11 вересня робить цю перебудову емоційнішою. Для європейських країн, які відправляли військових до Афганістану, нинішня дискусія про американське скорочення може звучати не як абстрактний перегляд сил, а як перевірка того, чи зберігається взаємність через покоління після найбільшого випробування НАТО.
Але перетворювати річницю лише на аргумент у суперечці про оборонні бюджети було б несправедливо щодо самої трагедії. 11 вересня залишається передусім днем пам’яті про 2 977 загиблих, про людей у вежах і літаках, пожежників, поліцейських і родини, які прожили з наслідками атак уже чверть століття.
Саме тому європейські заяви працюють на двох рівнях. На першому вони говорять американцям: ми пам’ятаємо вашу трагедію. На другому — набагато тихішому, але політично очевидному — нагадують: після тієї трагедії союз був не метафорою, а практичним зобов’язанням, яке вимагало грошей, військових і людських життів.
У 2001 році головне питання для НАТО прозвучало раптово: чи справді європейці вважатимуть напад на Америку нападом на себе. Відповідь була позитивною, і стаття 5 із політичної формули вперше перетворилася на дію. Відтоді вона жодного разу не застосовувалася повторно.
У 2026 році питання стоїть інакше. Чи залишиться Америка так само політично залученою, якщо головна небезпека виникатиме на східному фланзі Європи, а її власна стратегія дедалі сильніше дивитиметься на Китай, Близький Схід і внутрішні економічні витрати глобальної присутності.
Європа вже не може відповідати на цю невизначеність лише історичними заслугами. Їй доводиться переозброюватися, збільшувати виробництво, будувати ППО й готувати інфраструктуру до війни. Але й Сполучені Штати не можуть повністю винести європейську безпеку за дужки, не послабивши союз, який десятиліттями множив їхню власну силу.
Так 25-річчя терактів 11 вересня стало дзеркалом для НАТО. Воно показує Альянс у момент його найочевиднішої солідарності — і водночас змушує порівнювати той момент із сьогоденням, коли союзники сперечаються про гроші, війни, пріоритети й те, скільки Америки повинно залишитися в обороні Європи.
Чверть століття тому відповідь на трагедію була сформульована просто: напад на одного означає напад на всіх. Тепер Європа нагадує США не лише ці слова, а й те, що одного разу вони вже мали конкретну ціну — і союзники цю ціну платили разом.
Наступне велике випробування трансатлантичного зв’язку може бути зовсім не схожим на 11 вересня. Воно може початися з дрона, диверсії, кабелю на морському дні або прикордонного удару, щодо якого спочатку ніхто не буде певен, чи настав момент статті 5. Саме тому пам’ять про 2001 рік знову стала частиною розмови про майбутнє.
Бо через 25 років головний урок 11 вересня для НАТО полягає вже не лише в тому, що союзники колись стали поруч з Америкою. Він у тому, чи зможуть вони зберегти переконання, що зроблять це знову — незалежно від того, з якого берега Атлантики цього разу прийде прохання про допомогу.
