Ірак стоїть перед найскладнішим виборчим циклом за два десятиліття після падіння Саддама Гусейна. У вівторок громадяни обирають парламент, який визначить подальший курс країни — між впливом США, амбіціями Ірану та внутрішнім розчаруванням.
Цього разу увага Вашингтона прикута до того, чи зможе новий уряд приборкати проіранські міліції, що фактично контролюють частину економіки та політики. Для пересічних іракців ці вибори радше питання виживання — стабільності, роботи та безпеки після двадцяти років конфліктів.
США відкрито вимагають від Багдада роззброїти іранські формування, які діють поза контролем уряду. Для Ірану ж Ірак — стратегічний буфер, що гарантує вплив у регіоні та захист від західного тиску. Між цими двома полюсами Ірак знову намагається знайти власну державність.
Після вторгнення США у 2003 році політичну владу зосередили шиїтські партії, які створили тісні зв’язки з Тегераном. За два десятиліття вони сформували складну мережу впливу — від парламенту до армії. П’ять ключових міністерств нині контролюють партії, пов’язані з міліціями.
Прем’єр Мухаммед ас-Судані, який прагне втримати баланс між двома супердержавами, вважається фаворитом. Його уряд асоціюють із будівельним бумом, зниженням насильства та покращенням макроекономічних показників. Але за спиною цих успіхів — старі ризики політичного розпаду.
Аналітики наголошують: ас-Судані порушив домовленість із союзниками, які підтримали його у 2022 році. Він створив власну партію та балотується повторно, що обурило шиїтських конкурентів. Попри очікувану перемогу, йому доведеться збирати коаліцію серед тих, кого він відштовхнув.
На виборах зареєстровано понад 7 700 кандидатів — рекорд для країни. Але зростання кількості претендентів не свідчить про політичне оновлення. Навпаки, більшість із них представляють старі кланові структури, які сприймають парламент як інструмент доступу до нафтодоларів.
Іракська політика залишається побудованою на принципі «сектантського балансу»: спікер парламенту завжди суніт, президент — курд, прем’єр — шиїт. Такий розподіл мав гарантувати представництво, але насправді перетворився на систему патронажу.
Ключові слова: Ірак, вибори 2025, парламент Іраку, Мухаммед ас-Судані, США, Іран, проіранські міліції, політична корупція, шиїтські партії, Вашингтон, Тегеран, коаліція, корупція, стабільність, геополітика.
Виборчий процес проходить на тлі глибокої апатії суспільства. Опитування свідчать про найнижчу явку за всю історію демократії Іраку. Після 20 років війни, безробіття та розчарування люди не бачать сенсу у голосуванні — політичні обличчя ті самі, а обіцянки незмінні.
Корупція стала основою політичної економії. Колишній прем’єр Хайдер аль-Абаді попереджає про «небачений рівень підкупу виборців». Продаж голосів сприймається як єдиний спосіб отримати бодай щось від держави, яка давно перестала виконувати свої функції.
Шиїтський лідер Муктада ас-Садр закликав своїх послідовників або бойкотувати голосування, або брати гроші й псувати бюлетень. Його позиція — відображення тотальної втрати довіри до політичного класу. Революційний рух 2019 року давно розпався, а молодь емігрує.
Формування нового уряду може розтягнутися на пів року. За цей час триватиме кулуарна торгівля між партіями, де місця в комітетах та міністерствах оцінюють у мільйони доларів. Іракські еліти розглядають парламент не як арену ідей, а як спосіб контролю над ресурсами.
Водночас країна залишається полем битви між Вашингтоном і Тегераном. Для США Ірак — плацдарм для стримування Ірану. Для Ірану — шлях до Середземного моря і стратегічна гарантія безпеки. Кожен уряд у Багдаді — це компроміс між цими двома векторами.
Експерти Chatham House наголошують: іракська держава фактично існує як конгломерат локальних інтересів, які співіснують лише завдяки зовнішнім компромісам. Як тільки баланс змінюється — країна ризикує знову зануритись у кризу.
Вплив міліцій особливо відчутний у південних провінціях, де вони контролюють порти, енергетику та митницю. Багато з них перетворилися на фінансові корпорації з власними партіями, телеканалами та благодійними фондами. Це не просто озброєні групи — це тіньова економіка.
Міжнародні спостерігачі побоюються, що новий парламент не зможе змінити систему. Навіть якщо прем’єр обіцяє реформи, він залежить від тих, хто фінансує кампанію. Кожен міністерський портфель стає об’єктом торгів, а державні підприємства — джерелом прибутку для партій.
У цій ситуації обіцянки Вашингтона про «демократичне відродження Іраку» звучать дедалі менш переконливо. США вже не можуть нав’язати свої стандарти, як у 2000-х. А Іран, хоч і має величезний вплив, також зіткнувся з внутрішніми проблемами, які обмежують його ресурси.
Середній виборець у Багдаді чи Басрі голосує не за ідею, а за гарантію роботи або виплати. Для багатьох це не вибори, а чергова угода — обмін бюлетеня на короткострокову вигоду. Така модель консервує застій і унеможливлює справжню політичну еволюцію.
Поки політики сперечаються за владу, енергетична інфраструктура країни старіє, а молодь тікає за кордон. Кожен новий уряд обіцяє інвестиції, але реальні гроші зникають у системі відкатів. Антикорупційні кампанії стають частиною передвиборчої гри.
Ірак сьогодні — це дзеркало Близького Сходу: держава, яка формально має всі інститути демократії, але фактично живе за правилами балансування між зовнішнім тиском і внутрішнім цинізмом. У цих умовах навіть вибори стають не волевиявленням, а ритуалом легітимації.
Якщо уряд ас-Судані не зможе втримати нейтралітет між США та Іраном і водночас почати реальні антикорупційні реформи, Ірак ризикує повернутися до сценарію політичної фрагментації, який світ уже бачив у 2014–2016 роках.
Підсумок простий: Ірак має шанс на стабільність лише тоді, коли зможе відокремити державу від партій, армію — від міліцій, а політику — від зовнішнього впливу. Але це завдання потребує не виборів, а глибокої політичної реформації, якої нинішня еліта не прагне.
