Угода між США та Іраном ще не встигла перейти в головну фазу переговорів, а Тегеран уже почав внутрішню боротьбу за те, хто відповідатиме за її наслідки. Верховний лідер Ірану аятола Моджтаба Хаменеї дав зрозуміти: він дозволив домовленість, але не хоче бути її політичним власником.
Його перша публічна реакція після підписання угоди була побудована як обережне дистанціювання. Він визнав, що погодився на крок президента Масуда Пезешкіана, але наголосив, що принципово не поділяє рішення про підписання. Це не дрібна риторична різниця. У системі іранської влади такі формули визначають межі майбутніх маневрів.
Хаменеї фактично переклав відповідальність за угоду на обраний уряд. Президент, за його логікою, узяв на себе зобов’язання захистити права іранців і «фронт опору» — політичну й військову мережу, через яку Іран десятиліттями проєктує вплив у регіоні, зокрема через «Хезболлу».
Для Дейком ця заява є ключем до розуміння майбутніх переговорів: Іран не входить у наступний етап як сторона, готова до глибокої нормалізації. Він входить у нього як режим, що прийняв паузу з тактичної потреби, але одразу встановив ідеологічні запобіжники проти надто болісних поступок.
Головна фраза Хаменеї — про «надмірні вимоги» США. Вона звучить достатньо розмито, щоб охопити майже будь-який пункт майбутньої угоди: збагачення урану, запаси ядерного матеріалу, інспекції, балістичні ракети, підтримку союзників у регіоні, роль «Хезболли» або умови санкційного полегшення.
Саме в цій розмитості й полягає сила формули. Іранські дипломати отримують дозвіл говорити, але не отримують свободи домовлятися. Кожен серйозний компроміс може бути оголошений «надмірною вимогою» ворога. Кожен крок назад можна зупинити посиланням на червоні лінії верховного лідера.
Це класична іранська тактика подвійної відповідальності. Обраний уряд веде переговори, шукає економічне полегшення, говорить із зовнішнім світом і бере на себе ризик непопулярного компромісу. Верховний лідер зберігає право схвалити результат, якщо він вигідний, або відмежуватися від нього, якщо угода викличе обурення всередині режиму.
Так працювала й попередня іранська логіка щодо ядерних домовленостей. Дипломатам дозволяли домовлятися, але після цього релігійно-політичний центр влади критикував виконання угоди, підкреслював недовіру до Заходу й показував власній аудиторії, що поступки не означають зміни курсу.
Нинішня ситуація ще складніша. Іран отримав від попередньої домовленості значні економічні вигоди: шлях до нафтових послаблень, доступ до обмежених коштів, перспективу розмороження активів і політичну паузу після війни. Але найважчі питання — ядерна програма, ракети, дрони й регіональні проксі — перенесені на наступний етап.
Саме тому Хаменеї поспішає окреслити межі. Він хоче, щоб майбутні переговори не виглядали як початок стратегічного розвороту Ірану. Його сигнал внутрішній і зовнішній одночасно: Тегеран готовий говорити з Вашингтоном, але не готовий приймати американську картину світу.
Його слова про те, що особисті переговори не означають прийняття погляду ворога, мають особливу вагу. Вони адресовані не лише США. Це відповідь іранським силовикам, парламенту, консервативним колам і прихильникам жорсткої лінії, які можуть побачити в угоді небезпечну поступку після війни.
Після заяви верховного лідера іранські посадовці швидко почали демонструвати лояльність. Вони дякували Хаменеї, говорили про його червоні лінії й нагадували, що рука Ірану нібито залишається «на спусковому гачку». Це не просто внутрішній ритуал. Це спосіб зафіксувати переговорну рамку перед другим раундом.
Для Вашингтона така позиція створює серйозну проблему. Адміністрація Трампа продає угоду як перемогу тиску: США завдали удару, відкрили Ормуз, знизили ціни на нафту й змусили Іран сісти за стіл. Але Тегеран намагається подати ту саму угоду як доказ власної витримки й американської необхідності домовлятися.
Ці дві версії не можуть довго співіснувати без конфлікту. Якщо США наполягатимуть на глибоких обмеженнях, Іран може оголосити їх «надмірними». Якщо Вашингтон пом’якшить вимоги заради стабільності, критики в Ізраїлі, Перській затоці й Конгресі назвуть угоду винагородою для Тегерана.
Питання ядерної програми стане першим випробуванням. США хочуть гарантій, що Іран не зможе швидко наблизитися до ядерної зброї. Це означає не лише декларацію про мирний характер програми, а й жорсткі правила щодо збагачення урану, інспекцій, запасів матеріалу й технічної інфраструктури.
Для Ірану саме тут проходить межа суверенітету. Тегеран десятиліттями подає ядерну програму як право держави, а поступки — як нав’язування чужої волі. Тому навіть технічні формули можуть стати політичним вибухом. Хаменеї вже дав своїм переговорникам мову для опору.
Другий вузол — «фронт опору». Згадка про нього в заяві верховного лідера не випадкова. Іран не готовий легко відмовитися від мережі союзників, яка дає йому вплив у Лівані, Сирії, Іраку, Ємені та навколо Ізраїлю. Для Тегерана це не периферія зовнішньої політики, а система стратегічної глибини.
Саме тому угода з США не може бути стійкою, якщо вона оминає регіональні інструменти Ірану. «Хезболла» продовжує залишатися точкою напруги в Лівані, Ізраїль не вірить у безпеку без свободи ударів, а країни Перської затоки бояться ракет і дронів. Хаменеї фактично попереджає: ця мережа не буде здана під тиском.
Третій вузол — внутрішня іранська політика. Президент Пезешкіан може прагнути економічного перепочинку, але його мандат обмежений. У гібридній системі Ірану обрані інституції мають значення, проте остаточну рамку визначає теократичний центр влади. Тому будь-яка угода з президентом потребує мовчазної згоди верховного лідера — і може бути обмежена ним у будь-який момент.
Це робить переговори з Іраном особливо складними. США мають справу не з однією владою, а з системою, яка одночасно говорить кількома голосами. Один голос просить економічного полегшення. Другий обіцяє опір. Третій дякує верховному лідеру. Четвертий погрожує відповіддю. Усі вони є частиною однієї політичної конструкції.
Для Трампа це небезпечний момент. Він може заявляти, що Іран погодився через американську силу. Але якщо верховний лідер Ірану публічно говорить, що Трамп уклав угоду «з відчаю», це вже боротьба за символічну перемогу. Кожна сторона хоче показати своїй аудиторії, що саме вона диктує рамку.
Така боротьба може швидко зруйнувати довіру. Якщо Вашингтон вимагатиме занадто багато, Тегеран скаже, що США порушили дух домовленості. Якщо Іран відмовиться від ключових обмежень, США опиняться перед вибором: повернутися до тиску або зберігати угоду ціною поступок, які виглядатимуть як слабкість.
Найімовірніше, наступні переговори будуть не прямою дорогою до миру, а серією тактичних торгів. Іран намагатиметься зберегти економічні вигоди, не відмовившись від головних важелів. США намагатимуться перетворити тимчасову паузу на контрольований порядок. Ізраїль і країни Затоки тиснутимуть, щоб ракетна й регіональна теми не зникли з порядку денного.
У цьому сенсі заява Хаменеї не руйнує угоду одразу. Але вона закладає в неї міну уповільненої дії. Верховний лідер дозволяє процесу тривати, проте вже визначає, як пояснити його провал, якщо компроміс стане для режиму занадто дорогим.
Угода з Іраном тепер має не лише зовнішній, а й внутрішній дедлайн. Вашингтон дивитиметься на 60 днів переговорів. Тегеран — на те, чи не перетвориться економічна пауза на політичну капітуляцію в очах власних силовиків і консерваторів.
Саме тому мир із Іраном залишається крихким. Він залежить не тільки від тексту меморандуму, цін на нафту чи графіка зустрічей у Швейцарії. Він залежить від того, чи готовий іранський режим обмежити власні інструменти сили. Поки Хаменеї говорить мовою дозволу без згоди, відповідь радше негативна.
