Російська армія останніми тижнями демонструє помітну зміну тактики повітряних атак по Україні. Удари стають довшими, частішими й дедалі частіше відбуваються вдень — у період, який раніше вважався відносно менш насиченим для протиповітряної оборони. Це не просто корекція графіка, а спроба системного виснаження.
Нова модель передбачає масоване застосування безпілотників, включно з імітаторами, що перевантажують системи виявлення та перехоплення. У деяких випадках атаки тривають до доби, формуючи безперервний тиск, який не дозволяє силам ППО відновити ресурс і ротацію особового складу.
Ключовий елемент цієї стратегії — економічне виснаження. Перехоплення дешевих дронів дорогими ракетами перетворює оборону на ресурсно невигідний процес. За попереднім аналізом «Дейком», саме ця асиметрія вартості стає центральною ставкою Росії у новій фазі повітряної кампанії.
Водночас глобальний контекст працює на користь Кремля. Ескалація навколо Ірану змушує США та їхніх союзників переорієнтовувати частину систем протиповітряної оборони на Близький Схід. Захист енергетичної інфраструктури країн Перської затоки та військових баз стає пріоритетом, що прямо впливає на доступність критично важливих систем для України.
Цей перерозподіл ресурсів має подвійний ефект. З одного боку, скорочуються фізичні запаси ракет і комплексів, які можуть бути передані Києву. З іншого — зростає навантаження на виробничі потужності, які не встигають за темпами витрат у двох регіонах одночасно. В результаті навіть фінансування з боку європейських партнерів не гарантує швидкого поповнення арсеналів.
На цьому тлі Росія адаптує не лише інтенсивність, а й технічні параметри атак. Змінюються траєкторії польоту ракет, ускладнюється робота радарів, збільшується частка комбінованих ударів. Паралельно використовуються дрони-приманки, які імітують бойові цілі, змушуючи витрачати ресурси на їх перехоплення.
Україна відповідає багаторівневою обороною. У хід ідуть не лише системи великої дальності, а й мобільні групи, винищувачі, вертольоти, які виконують нетипові для себе завдання. Це дозволяє частково розподілити навантаження, але не вирішує головної проблеми — обмеженості дорогих високоточних ракет.
Особливе значення має система Patriot, яка залишається ключовим інструментом протидії балістичним загрозам. Саме вона забезпечила відносну стабільність енергетичної інфраструктури в найскладніші періоди. Однак її ефективність безпосередньо залежить від наявності боєкомплекту, який стрімко скорочується.
Ситуація набуває стратегічного виміру. Якщо дефіцит ракет стане критичним, зміниться сама логіка захисту — від повного перехоплення до вибіркового прикриття лише найважливіших об’єктів. Це означатиме підвищення вразливості інфраструктури та зростання економічного тиску на країну.
Паралельно зростання цін на нафту, спричинене нестабільністю на Близькому Сході, зміцнює фінансову базу Росії. Енергетичні доходи компенсують частину витрат на війну й дозволяють підтримувати високий темп виробництва озброєнь. Таким чином, зовнішній конфлікт опосередковано підсилює здатність Москви вести війну в Україні.
У підсумку формується небезпечна синергія: геополітичне відволікання Заходу, ресурсний тиск на ППО України та економічне підсилення Росії. Ця конфігурація не є випадковою — вона відкриває для Кремля можливість діяти агресивніше саме в той момент, коли увага світу розділена.
Війна дедалі більше виходить за межі одного театру бойових дій. І саме ця багатовимірність стає головним викликом для України: утримати баланс оборони в умовах, коли глобальні кризи починають працювати не на її користь.
