Керівник Офісу президента Андрій Єрмак дедалі частіше фігурує в контексті спроб кадрових змін на ключових державних посадах, посилюючи свій контроль над урядовими рішеннями та політичними процесами.
Тиша за кулісами: як формується вертикаль впливу
Політика – це не лише офіційні заяви, парламентські засідання та гучні відставки. У державному механізмі часто більше вирішується не на трибунах, а у вузьких коридорах влади. У випадку України, яка живе в умовах повномасштабної війни, кожне кадрове рішення може мати стратегічні наслідки. Саме тому зростання впливу Андрія Єрмака, керівника Офісу президента, викликає дедалі більше занепокоєння в експертних колах.
Згідно з розслідуванням британського видання The Economist, Єрмак поступово і планомірно формує структуру влади, де ключові фігури в уряді, міністерствах і силових структурах – це люди, близькі до нього або лояльні до його порядку денного. Такий стиль управління створює ризик надмірної централізації влади в руках однієї неформальної особи, що особливо небезпечно в періоди політичної турбулентності.
За даними журналістів, низка запланованих ротацій у Кабміні не є результатом природного оновлення еліт, а радше цілеспрямованою спробою консолідувати контроль над виконавчою владою. Це стосується не лише прем’єр-міністра Дениса Шмигаля, якого можуть замінити на Юлію Свириденко, але й керівників міністерств охорони здоров’я, культури, фінансів та освіти.
Вістря конфлікту – справа Чернишова
Одним із символів цієї підкилимної боротьби стала ситуація довкола віцепрем’єра Олексія Чернишова. За словами джерел, справа проти нього стала можливістю не лише показати "боротьбу з корупцією", а й нейтралізувати потенційного конкурента. Хоча прямих доказів того, що Єрмак замовив це розслідування, немає, однак є свідчення чиновників про його вплив на хід справи – він дозволяв їй розвиватися, у той час як інші резонансні розслідування залишалися на паузі.
Ще більш промовистим є політичний підтекст. Чернишов, за інформацією журналістів, прагнув встановити прямий контакт з американськими колами – без посередництва Банкової. Це могло бути розцінено як спроба вийти з-під контролю й набути автономності, що в нинішній архітектурі української влади – неприйнятно. Його усунення відкрило шлях до посилення позицій Юлії Свириденко, з якою Єрмака пов’язують тісні політичні зв’язки.
Інформаційні потоки, які контролює Офіс президента, стали інструментом не лише впливу, а й політичного виживання. Ті, хто опиняється за межами цієї системи, втрачають не лише крісло, а й важелі захисту. Така концентрація комунікацій у руках однієї групи людей породжує атмосферу недовіри, де чутки замінюють рішення, а страх – стратегічне планування.
Восьмий, дев’ятий, але не останній раунд: битва за ГУР
Найгостріше протистояння, яке відбувається у тіні владних кабінетів, точиться навколо керівника Головного управління розвідки Міністерства оборони Кирила Буданова. The Economist повідомляє, що Єрмак вже дев’ять разів намагався домогтися його відставки. Однак Буданов – не з тих, кого легко відтіснити. Він встиг зарекомендувати себе як непоступливий, іноді різкий, але стратегічно необхідний фахівець.
Його прихильники стверджують, що саме прямота та здатність говорити правду президентові, навіть неприємну, робить його унікальним на фоні загального страху втратити лояльність до Банкової. У цьому контексті роль Буданова набуває не лише військового, а й морального виміру. Це той тип лідера, якого бояться, але якого й поважають за принциповість.
Попри наполегливі зусилля з боку Єрмака, генерал утримується на посаді. Частково завдяки підтримці в дипломатичних колах – за даними журналістів, Білий дім неодноразово надсилав сигнали, що усунення Буданова зараз буде сприйнято негативно. Це створює складну матрицю внутрішньої динаміки, де зовнішні гравці стають факторами стабільності в боротьбі українських еліт.
Буданов, за відгуками інсайдерів, – фігура полярна: для одних – божевільний, для інших – геній. Але саме така неоднозначність дозволяє йому виживати там, де інші поступаються або мовчать. Його присутність у владі – це тест на гнучкість української демократії.
Тінь Єрмака: чиїм голосом говорить влада
Політична сила Андрія Єрмака не базується на формальних повноваженнях. Його вплив – це наслідок доступу до найважливішого ресурсу сучасної влади: інформації. За різними оцінками, до 85% потоків інформації до президента проходять через Офіс Єрмака. Це не просто контроль – це можливість формувати порядок денний, змінювати акценти й витлумачувати події на власний розсуд.
Таке становище створює асиметричну систему ухвалення рішень, де офіційні позиції можуть не відповідати реальним розстановкам сил. Чиновники в уряді розповідають про атмосферу тривоги, взаємної підозри та політичного виживання. У таких умовах на перший план виходять не компетенція чи бачення, а лояльність та здатність адаптуватися до нової парадигми.
Проблема не в самій постаті Єрмака – а в системі, яка дозволяє одній не обраній громадянами особі мати непропорційний вплив на всі гілки влади. Особливо в період війни, коли кожне рішення має ціну в життях, ця концентрація впливу може бути як рятівною, так і згубною.
Попри складні обставини, президент Зеленський досі зберігає останнє слово в ключових рішеннях. Але чим довше триватиме конфігурація, де одна людина фільтрує більшість комунікацій, тим вищими стають ризики для політичної системи.
Український вибір між стабільністю та самостійністю
Україна – не перша країна, яка в умовах війни стикається з проблемою концентрації влади. Але особливість нашої ситуації – у прагненні поєднати військову ефективність із демократичними цінностями. Вибір між централізацією та плюралізмом, між політичною стабільністю й свободою – це вибір, який ми робимо щодня.
Фігура Єрмака – симптом більш глибоких процесів. Його посилення – не лише результат особистих амбіцій, а й відповідь на запит системи, що шукає точки стабільності в турбулентному морі. Але важливо пам’ятати, що надмірна стабільність може зруйнувати саме те, що ми прагнемо захистити – відкриту й відповідальну владу.
Попри зовнішні загрози, внутрішня політична динаміка залишається однією з найсерйозніших перепон на шляху до реформ. І тут не допоможе жодна західна допомога, якщо ми не навчимося захищати не лише свою землю, а й принципи, заради яких вона бореться.
