Наприкінці грудня в іранських містах спалахнули мітинги через стрімке падіння рівня життя. Те, що починалося як крик про ціни й зарплати, за лічені дні переросло у вимогу відповідальності верхівки. На вулицях знову заговорили мовою гніву й надії.
Пусковим механізмом стала економічна криза: девальвація іранського ріала, інфляція й дефіцит товарів. У репортажах фігурують підпали адміністративних будівель, сутички з силовиками та вибухове розширення географії протестів — від Тегерана до периферії.
У промові 9 січня 2026 року Алі Хаменеї заявив, що влада «не відступатиме», назвавши частину учасників «вандалами», які нібито прагнуть «сподобатися» Дональду Трампу. За попереднім аналізом Дейком, саме така риторика зазвичай передує силовому розгону та масовим арештам, а не переговорам.
Паралельно сигнал на жорсткість давала і Верховна рада нацбезпеки: у заяві наголосили, що протести начебто «скеровують» зовнішні вороги, а до «саботажників» не буде «жодної поблажливості». Це класичний прийом легітимізації репресій через тему «втручання».
Ключовий інструмент контролю — інтернет-блекаут. Різке відключення мережі ускладнює координацію, роботу медіа та фіксацію порушень прав людини. Однак воно ж підсилює чутки й паніку: коли зникає зв’язок, зростає недовіра до будь-яких заяв влади.
Цифри втрат різняться, але всі джерела говорять про десятки загиблих. Amnesty повідомляла щонайменше про 28 убитих у кількох провінціях у перші дні ескалації; інші моніторингові групи називають вищі показники. Розбіжності типові для ситуацій із цензурою.
Ще один маркер — хвиля масових арештів. За даними правозахисних трекерів і медіа, затриманих рахують сотнями і тисячами, включно з неповнолітніми. У короткій перспективі це стискає вулицю, але довго — множить кола образи в родинах і громадах.
Важливо, що нинішні протести в Ірані стартували з «ринкової» точки — базарів і малого бізнесу. Коли на протест виходить торгівля, це сигнал не лише бідності, а й паралічу щоденної економіки. Для режиму це небезпечніше за студентські марші — б’є по податках і ланцюгах постачання.
Риторика влади повертає суспільство до старої рамки: «внутрішній ворог» плюс «зовнішній диригент». Та коли в людей порожні кошики, аргумент про «іноземні руки» працює слабше. Економічна криза робить будь-який пропагандистський сюжет крихким, бо його перевіряють ціною хліба.
Окремий фактор — недавня війна, яку іранські посадовці й міжнародні оглядачі пов’язують із додатковим ударом по фінансах і настроях. Після військових втрат і руйнувань суспільство болісніше реагує на будь-яку «помилку керування». На цьому ґрунті режимні зміни перестають бути табу.
Дональд Трамп, зі свого боку, публічно «підморгує» протестам і погрожує Ірану наслідками у разі смертельної сили. Для Тегерана це подарунок: будь-яку опозицію легше таврувати як «агентів», коли Вашингтон коментує занадто голосно. Тому зовнішній тиск може мати зворотний ефект.
Спроба президента Масуда Пезешкіана говорити про толерантність і діалог виглядає слабкою поруч із позицією верхівки. У системі, де Верховний лідер домінує над інституціями, «м’яка» лінія виконавчої влади часто перетворюється на декорацію. Протестувальники це відчувають і не чекають реформ зверху.
Стратегічне питання — чи має рух центр і переговорника. Опис подій свідчить про децентралізовану хвилю, де соціальні мережі й локальні лідери важливіші за єдину штаб-квартиру. Відтак інтернет-блекаут б’є точково, але не вбиває мотивацію: її підживлює повсякденний досвід втрат.
У вуличних відео, які перевіряли міжнародні редакції, видно пожежі біля держоб’єктів і багатотисячні натовпи. Для влади це аргумент на користь силового розгону, для протестувальників — доказ масштабу. Так формується «дзеркальна радикалізація»: обидві сторони підвищують ставки одночасно.
Санкції США і європейські обмеження, пов’язані з ядерною програмою Ірану, роками стискають економіку, але тепер вони зливаються з внутрішніми прорахунками управління. Коли інфляція стає політикою, а не статистикою, люди виходять не за «пільги», а за зміну правил гри.
Європейська реакція поки обережна: звучать заклики до стриманості й розслідування смертей. Але дипломатична лексика рідко зупиняє кийок на вулиці. Водночас будь-яка міжнародна увага важлива для фіксації порушень прав людини — особливо під час інформаційної блокади.
Для силових структур нинішня хвиля — тест лояльності й ресурсів. Якщо протести тривають тижнями, доводиться або розширювати репресивний апарат, або шукати економічні запобіжники: субсидії, контроль цін, валютні обмеження. Але такі кроки лише купують час і часто поглиблюють «чорний» ринок.
Психологія протесту теж змінилася: після попередніх хвиль люди пам’ятають ціну виходу на площі, але й пам’ятають, що мовчання не знижує цін. Тому головний ресурс руху — не організація, а повторюваність. Кожна нова ніч додає «історій», які неможливо стерти указом.
У короткому прогнозі найімовірніший сценарій — посилення силового розгону, масові арешти та спроба «відрізати» опозицію від комунікації. Влада вже вибудовує рамку «саботажу», що відкриває шлях до суворіших вироків. Це підвищує ризик смертей і радикалізації на місцях.
У середньостроковій перспективі вирішальним стане стан економіки: чи вдасться стабілізувати іранський ріал і зупинити зростання цін. Без цього будь-яка «перемога» репресій буде тимчасовою. Соціальний контракт тріщить не від гасел, а від невідповідності доходів і витрат у мільйонах сімей.
Нарешті, інформаційний вимір: навіть під блекаутом люди знаходять способи передавати відео й свідчення, а діаспора підхоплює й масштабує наратив. Тут з’являються фігури еміграційної опозиції, але їхній вплив не автоматичний: легітимність в Ірані народжується на вулиці, а не в студії.
Сьогодні Іран — у точці, де протести в Ірані вже не можна звести до «ринкової нестабільності». Це конфлікт про спосіб управління, межі насильства та майбутнє держави. Якщо влада робить ставку лише на страх, суспільство відповідає пам’яттю — і ця пам’ять довша за будь-який інтернет-блекаут.
