Володимир Зеленський сформулював нову логіку української війни на виснаження: удари вглиб Росії мають не просто руйнувати інфраструктуру, а змінювати баланс за столом переговорів. Київ хоче говорити з Москвою не як сторона, що просить паузи, а як держава, здатна підвищувати ціну агресії.
Ця заява пролунала після ударів по нафтовому терміналу в Санкт-Петербурзі та військовому об’єкту біля Кронштадта. Українські дрони дісталися символічного простору російської влади — міста Путіна, економічного форуму і тилової інфраструктури, яку Кремль довго вважав захищеною.
Для України ці атаки мають подвійне значення. Вони б’ють по нафтових доходах, паливній логістиці, НПЗ, портових вузлах і військовому ремонту. Але водночас вони повертають Росії відчуття вразливості, яке Москва роками нав’язувала українським містам ракетами й дронами.
За оцінкою Дейком, ключова зміна полягає в тому, що далекобійні удари стають частиною дипломатичної архітектури. Україна не відокремлює фронт, тил і переговори. Вона намагається створити ситуацію, у якій Кремль розумітиме: продовження війни коштуватиме йому дедалі дорожче.
Зеленський назвав такі можливості гарантіями безпеки, які дозволяють завершувати війну «на рівних» із Росією. Це важливий поворот у мові Києва. Гарантії більше не зводяться лише до майбутніх документів, членства в НАТО чи зовнішніх зобов’язань партнерів. Вони також означають власну здатність бити по ресурсах агресора.
Останні місяці Україна системно атакує російську нафтову інфраструктуру. Під ударами опиняються НПЗ, термінали, насосні станції, паливні бази, логістика й об’єкти, що забезпечують армію. Мета не завжди полягає в миттєвому паралічі. Важливіше змусити Росію постійно ремонтувати, охороняти, перекидати ППО й втрачати прибуток.
Це особливо болісно для Кремля, бо нафта й паливо є кровоносною системою його війни. Вони фінансують бюджет, рухають техніку, підтримують виробництво озброєнь і дають Москві змогу витримувати довгий конфлікт. Коли Україна б’є по цій системі, вона б’є не по символу, а по механізму.
Зеленський прямо пов’язує масштабування ударів із часом. Для нього це не питання принципової можливості, а питання нарощування потужності. Українська оборонна індустрія, дрони, розвідка, стартапи й фронтові підрозділи вже створили основу, яка дозволяє переносити війну на сотні кілометрів від лінії фронту.
Психологічний ефект також має значення. Українське суспільство понад чотири роки живе під загрозою російських ракет і дронів. Коли горять російські паливні об’єкти, коли аеропорти обмежують рейси, коли дим видно над Петербургом, це змінює відчуття односторонньої вразливості.
Але головний сенс не в емоційній помсті. Київ намагається створити військово-політичну симетрію. Росія б’є по українських містах, щоб зламати волю. Україна б’є по ресурсах війни, щоб обмежити здатність Москви продовжувати агресію. Саме ця різниця в цілях формує український аргумент перед партнерами.
Заява Зеленського пролунала на тлі зміни ситуації на фронті. Російський весняний наступ втрачає темп, а її просування лишається мінімальним. Українські контратаки, дрони, удари по логістиці й краща координація оборони не дали Москві швидко перетворити людські втрати на значні територіальні здобутки.
Це важливо для переговорів. Путін продовжує вимагати, щоб Україна вийшла з частини Донбасу, яку Росія так і не змогла повністю окупувати. Така вимога має вигляд не компромісу, а спроби отримати за столом те, що не вдалося взяти на полі бою.
Саме тому Зеленський наполягає на прямій зустрічі з Путіним. Київ давно вважає, що головні питання війни не можуть бути вирішені технічними групами або проміжними форматами, якщо Кремль тримає максималістські політичні умови. Донбас, гарантії безпеки й припинення вогню потребують рішення на найвищому рівні.
Його готовність до прямих переговорів не означає готовності до поступок на російських умовах. Навпаки, вона звучить як спроба перевести дипломатію з режиму очікування в режим тиску. Україна не хоче чекати, доки світ розв’яже інші конфлікти й лише потім повернеться до її війни.
Це очевидний натяк на зміну американського фокусу. Вашингтон дедалі більше зайнятий війною навколо Ірану, і Київ розуміє ризик: українське питання може втратити першість у політичному порядку денному США. Тому Зеленський підкреслює, що Україна має власні важелі й не може дозволити своїй війні стати другою чергою дипломатії.
У цьому контексті присутність генерального секретаря НАТО поруч із Зеленським мала окрему вагу. Український сигнал спрямований не лише Москві, а й союзникам: далекобійні можливості, ППО, перехоплювачі, виробництво дронів і гарантії безпеки є частинами одного рівняння. Без них переговори перетворяться на тиск сильнішого на слабшого.
Росія, своєю чергою, намагається відповісти масованими ударами по українських містах і мовою «нової парадигми». Кремль погрожує систематичними атаками, пояснює їх «відплатою» і водночас не закриває повністю переговорні канали. Це класична тактика примусу: бити сильніше, щоб говорити з вигіднішої позиції.
Україна прагне зламати саме цю тактику. Якщо Росія відчуватиме, що кожна нова хвиля ударів по Києву, Дніпру чи Харкову матиме відповідь по її паливній, експортній і військовій інфраструктурі, переговорний баланс змінюватиметься. Не миттєво, але послідовно.
Далекобійні удари не завершать війну самі по собі. Вони не замінять фронт, ППО, мобілізацію, економіку й дипломатію. Але вони можуть зробити те, чого Україна довго була позбавлена: перенести частину ціни війни на територію держави, яка її почала.
Саме в цьому полягає сенс слів Зеленського про «рівні умови». Йдеться не про формальну рівність між агресором і жертвою. Йдеться про здатність України не бути лише об’єктом тиску. Коли Росія втрачає відчуття безпечного тилу, дипломатія перестає бути продовженням російського ультиматуму.
Україна входить у фазу, де кожен удар по російській інфраструктурі має три адресати: Кремль, союзників і власне суспільство. Кремлю він показує вразливість. Союзникам — ефективність української стратегії. Українцям — що війна не є одностороннім очікуванням наступної ракети.
Переговори, якщо вони відновляться, відбуватимуться вже в іншій реальності. Росія все ще небезпечна, має ракети, дрони, нафтові доходи й мобілізаційний апарат. Але її тил більше не недоторканний. І це одна з небагатьох змін, які справді можуть змусити Кремль рахувати не лише чужі втрати, а й власну ціну продовження війни.
