Наступний раунд тристоронніх переговорів США–Росія–Україна може зсунутися через удари по Ірану, ризики для Абу-Дабі та брак «реальних можливостей» дипломатії
Володимир Зеленський дав сигнал, що мирні переговори більше не живуть у вакуумі Європи. Він заявив: час і місце наступного раунду тристоронніх переговорів США–Росія–Україна залежатимуть від безпекової ситуації на Близькому Сході та «реальних дипломатичних можливостей».
Ще напередодні звучало, що наступна зустріч може відбутися в Абу-Дабі на початку березня. Тепер ОАЕ опинилися в зоні ризику через регіональні удари та відповідь Ірану, що ставить під питання безпеку делегацій і логістику прибуття.
Вибір Абу-Дабі не був випадковим: ОАЕ протягом останніх місяців пропонували майданчик і канали для контактів, а посередництво ОАЕ дозволяло зводити сторони в нейтральному просторі, коли інші столиці політично «гарячіші».
За попереднім аналізом Дейком, прив’язка переговорного календаря до близькосхідної кризи означає нову реальність: світові війни почали взаємно «перетікати» ресурсами та увагою, і міжнародні переговори стають заручниками географії ризику, а не лише позицій сторін.
Ескалація на Близькому Сході має конкретну форму: удари США по Ірану та атаки Ізраїлю спричинили іранські ракетні й дронові відповіді по цілях у регіоні, включно з країнами затоки. Для ОАЕ це вже не «далека війна», а питання внутрішньої безпеки.
Коли ракети летять над хабами, переговори зіштовхуються з буденною фізикою: закриття частини повітряних коридорів, обмеження в аеропортах, посилення охорони, ризики для дипломатичних маршрутів. А для делегацій України, США і навіть Росії це множить невизначеність.
У Києві це читають як втрату темпу. Будь-яка пауза в переговорному процесі автоматично переходить у військову математику: Росія продовжує тиск, а Україна змушена планувати постачання, мобілізацію й ППО без ясного горизонту припинення вогню.
Для Вашингтона близькосхідний фронт — ще й конкуренція за дипломатичну «пропускну здатність». Якщо адміністрація одночасно керує війною проти Ірану та штовхає угоду щодо України, то кадровий і політичний ресурс стає дефіцитом, а помилки — дорожчими.
Росія, навпаки, отримує спокусу грати «на розтягування». Чим довше триває зовнішня криза США, тим більше можливостей у Кремля просувати свою рамку й добиватися поступок під гаслом «давайте швидше завершимо», не змінюючи базових вимог.
Сам Зеленський анонсував, що надасть нові директиви українській переговорній групі. Це важливо, бо Київ намагається зафіксувати порядок денний: не «пауза заради паузи», а такий формат, що підводить до реальних параметрів миру й гарантій безпеки.
Проблема в тому, що гарантії — не декларація, а механізм. Україна наполягає на моделі, яка унеможливлює повторну агресію, тоді як Росія традиційно прагне розмити зобов’язання. Без чітких запобіжників будь-яке «перемир’я» ризикує стати перервою для перегрупування.
Якщо Абу-Дабі стає небезпечним, варіанти є, але кожен має ціну. Перенесення до Європи робить зустріч більш політизованою, а дистанційний формат знижує шанс на «тверді» домовленості, де важливі не лише слова, а й контроль виконання.
При цьому ОАЕ як посередник самі опинилися в складній позиції: їм потрібно зберегти роль «нейтрального майданчика», одночасно захищаючи власний простір і не провокуючи нових ударів. Це тонка дипломатія між безпекою і репутацією.
Є ще один фактор — ринки та логістика. Загроза Ормузькій протоці й збої авіасполучення б’ють по цінах і страховках. А для України це означає ширший фон: від вартості пального до настроїв партнерів, які рахують витрати підтримки.
Парадоксально, але близькосхідна ескалація може змінити тон переговорів і щодо України. Якщо союзники концентруються на стримуванні Ірану, у Європи й США виникає спокуса «закрити» українське питання швидше — навіть ціною ризикованих компромісів.
На цьому тлі важливо, що Зеленський публічно пов’язав переговори з «реальними можливостями дипломатії». Ця формула натякає: Київ не хоче імітації, коли зустріч відбувається «для картинки», а результатів немає або вони небезпечні.
Що може бути «реальним» результатом у найближчому горизонті? Зазвичай це не «велика угода», а пакети: обміни полоненими, локальні режими тиші, захист енергетики, гуманітарні коридори. Саме такі кроки здатні стабілізувати процес без капітуляцій.
Але тут і пастка: Москва може погоджуватися на дрібні кроки, щоб зняти тиск, не змінюючи стратегічної лінії. Тому переговорний процес потребує не лише календаря, а й системи верифікації та відповідальності за порушення.
Отже, прив’язка наступної зустрічі до Близького Сходу — це не відмовка, а визнання взаємозалежності криз. Якщо ОАЕ й надалі під обстрільним ризиком, Абу-Дабі як платформа може тимчасово «випасти», і графік зсунеться.
Фінальний висновок невтішний: доля мирних переговорів щодо України тепер залежить не лише від позицій США, Росії та України, а й від того, чи зможе світ погасити ескалацію на Близькому Сході. Дипломатія потребує тиші, а її нині бракує.
