Візит Володимира Зеленського до Лондона 8 грудня 2025 року відбувається у момент, коли мирні переговори щодо завершення війни з Росією демонструють мінімальний прогрес. Європа прагне не допустити сценарію, за якого умови миру формуватимуться без її реального впливу.
Прем’єр Кір Стармер приймає українського президента на Даунінг-стріт разом із Емманюелем Макроном та канцлером Фрідріхом Мерцом. Закритий формат зустрічі підкреслює, що йдеться не про символіку, а про узгодження конкретної лінії дій.
Головна мета європейських лідерів — посилити переговорну позицію України перед спробами нав’язати компроміс, який у Брюсселі та ключових столицях вважають неприйнятним. Передусім це стосується територіальних вимог Кремля щодо Донбасу.
Росія продовжує сигналізувати, що хоче контролю над усім східним регіоном, включно з Донецькою та Луганською областями. Для Києва це означало б легалізацію наслідків агресії і створення ризику повторної війни.
На тлі лондонських переговорів різко прозвучала критика Дональда Трампа. Він заявив, що розчарований тим, що Зеленський нібито ще не ознайомився з актуальною версією американських пропозицій.
Цей публічний випад виглядає як елемент тиску, покликаний пришвидшити схвалення мирного плану США. Проблема в тому, що попередні варіанти таких концепцій уже викликали стривоженість у ЄС через близькість до російських вимог.
Водночас немає ознак, що обидві сторони готові прийняти запропоновану рамку. Путін публічно давав зрозуміти, що частина американських пунктів є «непрацездатною», а Київ наголошує на потребі реальних безпекових гарантій.
Зеленський останніми днями формулює підхід, у якому ключовими словами є мир, безпека та відбудова. Це пряме попередження, що «паперове» перемир’я без механізмів стримування не відповідає інтересам України.
Для Європи лондонська зустріч — спроба повернути собі роль співархітектора рішення. У багатьох столицях зростає роздратування тим, що переговорний процес дедалі більше концентрується навколо Вашингтона.
Символічним стало й те, що нова Національна стратегія безпеки США містить різку критику європейських урядів. У поєднанні з мирною ініціативою Трампа це формує відчуття політичного дистанціювання.
Трансатлантичні відносини входять у фазу, де питання України є водночас каталізатором і тестом довіри. Якщо союзники не узгодять позиції, НАТО ризикує отримати довготривалий внутрішній дисонанс.
Мерц і Макрон зацікавлені у формулі, що не винагороджує агресію та не перетворює Україну на буферну зону без перспектив. Звідси — акцент на продовженні оборонної підтримки та посиленні ППО.
Стармер, у свою чергу, намагається зберегти спільний фронт із ЄС і водночас не допустити розриву із США. Британська роль може стати мостом між різними очікуваннями щодо темпів і змісту переговорів.
Військовий фон також впливає на дипломатію. Російські удари по українській інфраструктурі та просування на сході підсилюють аргумент Кремля про «реальність на землі», проти чого Європа намагається виробити противагу.
У такій ситуації будь-яка дискусія про Донбас неминуче перетинається з ширшими питаннями майбутнього статусу окупованих територій. Для України критично важливо, щоб формула миру не зафіксувала відкладену поразку.
Не менш чутливим залишається й енергетичний вимір війни. Хоча публічно нині фокусується Донбас, у реальних пакетах пропозицій може знову з’являтися Запорізька АЕС як предмет великого торгу.
ЄС розуміє, що поступки у питаннях критичної інфраструктури або безпеки можуть створити прецедент для майбутніх криз. Тому європейська лінія дедалі більше спирається на принцип незворотності санкцій та довготривалої підтримки Києва.
Фактично Лондон стає майданчиком для вироблення «європейської страховки» на випадок, якщо мирний план США виявиться надто вигідним для Росії. Це спроба підсилити переговори ресурсами, а не лише заявами.
У короткій перспективі зустріч Зеленського зі Стармером, Макроном і Мерцом може допомогти синхронізувати позиції щодо червоних ліній. У довшій — це боротьба за те, щоб Європа залишалася політичним суб’єктом, а не глядачем.
З огляду на те, що переговори «тягнуться», а вимоги Путіна не змінюються, ставка Європи виглядає прагматичною. Підтримати Україну зараз означає зменшити ризик значно більшої війни на континенті у майбутньому.
