За словами очевидців, авіаудари США та Ізраїлю не лише не слабшають, а стають дедалі інтенсивнішими. Люди кажуть, що вибухи лунають і вдень, і вночі, з мінімальними паузами, а дим і вогонь після ударів піднімаються над житловими кварталами, де живуть тисячі цивільних.
38-річна мешканка Тегерана Ельхам розповіла, що під час одного з ударів у західній частині міста схопила сина і побігла з ним у сходовий проліт. За її словами, перед вибухом було чути гучний свист, а потім будинок сильно затрусило. Для її родини цей удар виявився надто близьким.
Інша жителька столиці, 62-річна пенсіонерка Феріаль, повідомила, що не спала всю ніч, бо одразу три авіаудари влучили в районі її будинку в заможній північній частині Тегерана. Вона каже, що вибухи були сильнішими за все, що їй доводилося чути раніше, і першою думкою було: кого цього разу ліквідували.
Саме така логіка війни тепер визначає сприйняття ударів багатьма іранцями. Коли десь поруч гримить вибух, люди не думають лише про військову ціль. Вони одразу ставлять інше питання: який високопоставлений чиновник або командир став мішенню і скільки мирних жителів опинилися поряд із місцем атаки.
Останніми днями Ізраїль справді ліквідував низку ключових представників іранського керівництва. Серед них — Алі Ларіджані, один із найвпливовіших діячів у системі національної безпеки, командир воєнізованого формування “Басідж” Голамреза Сулеймані та міністр розвідки Ірану Есмаїл Хатіб.
Однак головна проблема для цивільного населення полягає в тому, що подібні точкові ліквідації часто відбуваються в густонаселених районах. Ціллю стають конкретні особи або об’єкти, але удари завдаються по кварталах із багатоповерхівками, де навколо розташовані звичайні житлові будинки, магазини й повсякденна міська інфраструктура.
У результаті пошкодження не обмежуються лише безпосереднім місцем влучання. Вибухова хвиля, уламки та руйнування зачіпають десятки квартир поруч, а цілі житлові секції стають непридатними для життя. За даними Іранського Червоного Півмісяця, по всій країні вже зруйновано щонайменше 47 тисяч житлових одиниць.
Такі цифри свідчать, що йдеться не лише про військову кампанію проти керівництва чи силових структур Ірану. Для пересічних громадян це вже масштабна гуманітарна катастрофа, в якій удар по одній цілі автоматично перетворюється на трагедію для цілих багатоквартирних кварталів, де живуть сім’ї з дітьми та літні люди.
Додатковий шок викликали повідомлення про удари по об’єктах, пов’язаних із газовим родовищем South Pars. Для Ірану це не просто стратегічний енергетичний вузол, а одна з головних опор повсякденного життя країни. Саме тому атаки на таку інфраструктуру іранці сприймають як пряму загрозу власному виживанню.
Майже все населення Ірану залежить від природного газу. Через багаторічну державну політику підключення міст і сіл до єдиної газової мережі більшість домогосподарств використовує газ для опалення, гарячої води та приготування їжі. Отже, руйнування цієї системи означає ризик масових побутових і соціальних потрясінь.
43-річний тегеранський бізнесмен Амір Алі прямо говорить, що країну руйнують не лише військово, а й інфраструктурно. На його думку, якщо удари триватимуть у такому темпі, Іран може зіткнутися з дефіцитом електроенергії, тепла й продовольства. Він вважає, що для багатьох людей відчуття майбутнього стрімко зникає.
Особливо показово, що частина іранців на початку війни ще припускала: можливо, конфлікт послабить режим і відкриє шлях до політичних змін. Але тепер ці настрої слабшають. Коли люди бачать зруйновані житлові будинки, пошкоджені культурні об’єкти, збої в банківських операціях і удари по критичній інфраструктурі, романтичні ілюзії швидко зникають.
Війна дедалі більше асоціюється не зі звільненням, а з колективним виснаженням. Люди стикаються не з абстрактною геополітикою, а з побутовою руїною: неможливістю нормально спати, страхом за дітей, проблемами з грошовими переказами, ризиком перебоїв із базовими послугами та відчуттям, що безпечного місця більше не існує.
Це підтверджують і свідчення з Решта, міста на узбережжі Каспійського моря. Місцевий підприємець на ім’я Амір каже, що в середу місто атакували вперше. Раніше багато людей тікали туди з Тегерана, вважаючи північ країни відносно безпечною. Тепер ця ілюзія також зруйнована.
За його словами, мешканці, які шукали порятунку від війни в інших регіонах, тепер розуміють: фронт розширився настільки, що поняття тилу майже зникло. Якщо раніше здавалося, що небезпека концентрується в столиці або біля стратегічних об’єктів, то тепер дедалі більше міст живуть із відчуттям потенційного удару.
Саме тому в настроях іранців одночасно зростають і гнів, і страх. Гнів — через руйнування країни, інфраструктури та житлових районів. Страх — через повну непередбачуваність наступного удару. Люди не знають, коли знову пролунає свист ракети, чи витримає будинок, і чи вціліє район, у якому вони жили роками.
У таких умовах цивільне життя стискається до найпростіших інстинктів: встигнути сховатися, зберегти дітей, знайти зв’язок із рідними, перевірити, чи працюють базові сервіси. Іранці дедалі рідше говорять про політику в абстрактних категоріях. Для них війна стала питанням фізичного виживання тут і зараз.
Отже, нинішня хвиля американо-ізраїльських авіаударів змінює не лише військовий баланс, а й саму внутрішню психологію Ірану. Країна живе в режимі виснаження, де кожен новий день приносить більше люті, більше страху і дедалі менше віри в те, що десь ще залишився простір, недосяжний для війни.
