Президент США Дональд Трамп останніми місяцями демонструє помітний поворот у політиці Вашингтона щодо Куби. У січні він заявив, що Сполучені Штати працюватимуть над певною угодою з Гаваною, яка нині переживає одну з найглибших економічних криз за останні десятиліття. На початку березня президент Куби Мігель Діас-Канель підтвердив, що переговори справді тривають.
Однак сама можливість нової домовленості з кубинським режимом порушує принципове питання: чи може Вашингтон іти на поступки владі, яка продовжує утримувати в тюрмах політичних опонентів, журналістів, активістів та учасників мирних протестів. Якщо США справді вважають, що Гавана ослаблена настільки, що готова до поступок, саме зараз виникає рідкісне вікно можливостей для жорстких умов.
Головною і публічною умовою будь-якого пом’якшення санкцій або дипломатичного потепління має стати безумовне звільнення всіх кубинських політичних в’язнів. Без цього будь-яка угода виглядатиме не як крок до реформ, а як фінансова та політична підтримка режиму, який просто намагається пережити кризу, не змінюючи своєї репресивної суті.
Кубинська влада досі утримує сотні людей з політичних мотивів. Навіть після домовленості за посередництва Ватикану щодо звільнення 553 ув’язнених правозахисні групи змогли підтвердити лише близько 200 осіб, пов’язаних саме з протестами. Решта випадків залишаються непрозорими, а незалежні моніторингові структури продовжують повідомляти про стеження за родинами, залякування та свавільні обмеження.
Категорії репресованих самі по собі є красномовними. Серед в’язнів — мирні протестувальники, незалежні журналісти, митці та громадські активісти. Один із показових прикладів — журналіст Хосе Габріель Барренечеа, якого в січні засудили до шести років ув’язнення після участі в мирному протесті під час блекауту 2024 року. Родини в’язнів сумління також повідомляють про погіршення переслідувань і відмову у належній медичній допомозі.
За таких обставин будь-які переговори, в яких тема політв’язнів відсувається на другий план, неминуче легітимізують репресії. Якщо режим отримує валюту, інвестиції чи дипломатичні бонуси, не звільнивши людей, яких він кинув за ґрати за переконання, це не реформи. Це лише рефінансування авторитарної системи.
Ідея пов’язувати дипломатичне зближення зі свободою політв’язнів не є новою для американської зовнішньої політики. Під час холодної війни поправка Джексона — Веніка позбавляла країни радянського блоку безумовних торговельних преференцій, якщо вони обмежували свободу еміграції. Пізніше в Білому домі цей механізм називали одним із найуспішніших інструментів тиску, що допоміг домогтися реальних змін.
Після завершення холодної війни цей підхід також не зник. У 2012 році президент Барак Обама не став повністю скасовувати санкції проти М’янми, навіть визнаючи певні позитивні сигнали, оскільки там залишалися політичні в’язні та серйозні порушення прав людини. Лише у 2016 році, коли на думку Вашингтона ситуація частково змінилася, США пішли на подальше згортання обмежень.
Більш свіжий приклад дає Венесуела. Цього року, під сильним тиском США, венесуельська влада почала звільняти опозиціонерів, активістів та інших політичних в’язнів. За повідомленнями правозахисників, від початку січня були звільнені сотні людей. Процес не був ані повним, ані ідеальним, але саме він показав ключову річ: найбільш ефективно тиск працює до того, як режим отримав бажане послаблення.
Саме тому будь-які поступки з боку Гавани мають передувати рукостисканню, а не бути розтягнутими на етап після підписання угоди чи захованими у кулуарних домовленостях. Політв’язні, звільнені до нормалізації, — це вже реалізований важіль. Політв’язні, яких лише обіцяють звільнити потім, часто стають не більше ніж елементом політичного піару.
Для Дональда Трампа це також питання політичної спадщини. Він може піти на відкриття, яке залишить за ґратами найсміливіших громадян Куби, або ж встановити стандарт, який відповідатиме не лише американським інтересам, а й американським принципам. Тим більше, що державний секретар Марко Рубіо вже запроваджував санкції проти кубинських чиновників через несправедливі затримання та катування протестувальників.
Політика «спочатку звільнення — потім домовленість» дала б змогу поєднати риторику і реальні важелі тиску. Вона чітко показала б, що американська взаємодія з Кубою має зміцнювати не режим, а кубинське суспільство. У нинішній ситуації це був би найпростіший тест на серйозність намірів Гавани.
Якщо Куба справді переживає момент слабкості, то США не повинні починати переговори з обговорення балансу влади чи фінансових потреб режиму. Починати слід з іншого — з імен тих людей, які сьогодні сидять у тюремних камерах за право говорити, протестувати і мислити вільно.
