У невеликому місті Городок на Львівщині розгорнулася історія, яка руйнує звичне уявлення про сучасний ринок праці. Підприємець, якому довіряли, роками утримував чоловіка в умовах фактичної ізоляції, без оплати, без документів і без реального права піти. Це тривало не місяці і не роки — понад два десятиліття.
Початок цієї історії виглядав майже буденно. У 2002 році жінка звернулася до знайомого підприємця з проханням допомогти її братові — знайти роботу й житло. Чоловік мав проблеми з алкоголем, і родина шукала для нього стабільність. Пропозиція виглядала чесною: проживання, заробіток, робота по господарству. Проте домовленості поступово зникли, а разом із ними — і свобода.
Перші роки чоловік ще зберігав мінімальну автономію: міг виходити за межі господарства, відвідувати родичів. Але з часом контроль посилювався. Його пересування обмежили, документи зникли, а праця перетворилася на безоплатний обов’язок без жодних альтернатив.
Саме такі випадки, як показує попередній аналіз «Дейком», найчастіше виникають не через раптовий злочин, а через поступове стирання меж — коли залежність, соціальна вразливість і байдужість оточення формують замкнене коло.
Реальність, у якій опинився чоловік, була позбавлена базових умов гідного життя. У Городку він мешкав у господарській будівлі з бетонною підлогою, холодною піччю та відсутністю водопостачання. На території агропідприємства — у металевому контейнері без вікон, світла й елементарної інфраструктури. Воду доводилося брати з джерела, а гігієнічні умови зводилися до мінімуму.
Його робота була фізично виснажливою і безперервною. Спочатку — будівництво, потім щоденна важка праця: заготівля дров, обробка землі, догляд за тваринами, охорона території. З весни до осені — життя на віддаленому господарстві, де контроль був ще жорсткішим. Заробітку не було. Натомість — їжа, іноді цигарки й дах над головою як інструмент утримання.
Особливу вагу ця історія набуває через механізм утримання. Йдеться не лише про фізичну працю, а про повну залежність: вилучений паспорт, ігнорування стану здоров’я, психологічний тиск і періодичне насильство. У таких умовах людина поступово втрачає здатність чинити опір і навіть уявляти альтернативу.
Звільнення відбулося лише наприкінці вересня 2025 року — після того, як інформація про можливу експлуатацію дійшла до правоохоронців. До цього моменту система існувала безперешкодно, залишаючись поза увагою державних інституцій і суспільства.
Стан потерпілого відображає наслідки тривалого примусу. У 71 рік він має хронічні серцево-судинні захворювання, фізичні травми, втрату зубів і суттєві психологічні порушення. Погіршення соціальної адаптації стало прямим результатом ізоляції та багаторічного контролю. Сьогодні він перебуває у геріатричному пансіонаті, де отримує лікування й догляд.
Цей випадок виходить за межі окремого кримінального провадження. Він підсвічує системну проблему — трудову експлуатацію, яка часто маскується під «допомогу», «роботу з проживанням» або «соціальну підтримку». У зоні ризику опиняються люди з алкогольною залежністю, безробітні, самотні або соціально ізольовані.
Торгівля людьми в Україні дедалі частіше набуває внутрішніх форм. Йдеться не про переміщення через кордони, а про контроль у межах однієї громади. Саме тому такі історії складніше виявити: вони не виглядають як злочин ззовні, але руйнують життя зсередини.
Слідство у справі триває, і правова оцінка дій підприємця ще попереду. Проте головне питання вже сформульоване: як у сучасній країні людина може провести 23 роки в умовах фактичного рабства, залишаючись майже невидимою?
Відповідь лежить не лише у площині кримінального права. Вона — у слабких механізмах контролю, відсутності системного реагування на сигнали, а також у суспільній звичці не помічати тих, хто опинився на межі. І поки ці умови залишаються незмінними, подібні історії мають усі шанси повторюватися.
