Телефон мав задзвонити ввечері. Лілія Прутян чекала на цей дзвінок у реабілітаційному центрі під Києвом, де відновлювалася після російського полону. На іншому кінці був її молодший син Діма, який залишався сам у родинному будинку на окупованій Донеччині й готувався до небезпечного виїзду.
Вони не бачилися майже три роки. Коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення, Прутян служила військовою медикинею, а її син залишався у селі Ближнє неподалік Волновахи. Російські війська швидко захопили цю частину Донеччини, і звичайна родинна відстань перетворилася на фактичний кордон війни.
До моменту запланованої втечі Дімі було вже 20 років. Він жив у будинку, де виріс, навчався, сам купував продукти й контролював діабет першого типу. Найбільше мати боялася, що окупаційна система зрештою поставить його перед необхідністю служити Росії або зробить виїзд практично неможливим.
Прутян готувала маршрут дистанційно. Вона домовилася про доставлення тимчасового українського документа, знайшла перевізника та перевіряла телефоном кожну побутову деталь — від речей до опалення в будинку. Наприкінці лютого 2025 року Діма мав залишити дім і вирушити через Росію, Білорусь та Польщу до України.
За аналізом «Дейком» відкритих і перевірених матеріалів, ця сімейна історія показує ширшу ціну російської окупації. Виїзд з окупованих територій часто залежить не від одного дозволу чи коридору, а від документів, грошей, перевізників і проходження кількох юрисдикцій, де будь-яка перевірка може зірвати маршрут.
Для Лілії шлях до цього дзвінка почався задовго до 2022 року. Вона виховувала трьох синів у Ближньому, працювала на цивільних роботах, а у 2017 році вступила до українського війська. Спочатку займалася фінансовою роботою в підрозділі, згодом пройшла підготовку медика й почала служити ближче до лінії фронту.
Після початку повномасштабного вторгнення її підрозділ діяв на Донеччині. На початку березня 2022 року Прутян разом з іншими військовослужбовцями потрапила в російський полон. Правозахисники пізніше підтверджували, що вона була медикинею «Айдару» та перебувала серед українських військових, проти яких Росія відкрила кримінальну справу.
Прутян заявляла, що після захоплення зазнала жорстокого поводження і сексуального насильства з боку російського військового. Незалежно підтвердити конкретний епізод неможливо. Однак її свідчення відповідає ширшій картині насильства щодо українських полонених, яку протягом війни документували міжнародні спостерігачі.
У російській неволі вона провела приблизно два з половиною роки. Її утримували на окупованій території, а потім перевели до Росії, де разом з іншими полоненими «Айдару» почали судити за терористичними та іншими обвинуваченнями. Фактично криміналізувалася сама служба українських військових у своєму підрозділі.
За матеріалами справи, медиків також пов’язували з «єдиним злочинним умислом» через те, що медична допомога підтримувала боєздатність підрозділу. Правозахисники наголошували, що переслідування військовополонених за законну участь у бойових діях суперечить базовим принципам міжнародного гуманітарного права.
Умови полону залишили Прутян фізичні наслідки. Після бойової контузії та проблем зі слухом стан погіршувався, а вже після звільнення їй знадобилися лікування, реабілітація і реконструктивне втручання. ООН встановила, що неналежна медична допомога була одним із повторюваних порушень у російських місцях утримання.
ООН у своїх пізніших звітах повідомляла, що майже всі опитані звільнені українські військовополонені розповідали про катування або жорстоке поводження. Серед задокументованих методів — тяжкі побиття, електрошок, сексуальне насильство та відмова в належній медичній допомозі. Росія систематично заперечує такі звинувачення.
Поки мати перебувала в неволі, Діма залишався в окупації. На початку вторгнення йому було 17 років. Зв’язок із матір’ю обірвався після її захоплення, і протягом тривалого часу він не знав, чи вона взагалі жива. Село тим часом перетворилося на тилову територію російських сил, які використовували покинуті будинки.
Ситуацію ускладнював діабет першого типу. Восени 2022 року стан юнака різко погіршився, і він потрапив до лікарні. Після лікування він повернувся додому, де певний час жили російські військові. Частина особистих речей родини зникла, а Дімі довелося фактично наново організовувати самостійне життя.
Він повернувся до навчання, підробляв на будівництві та навчився вести господарство сам. Для сплати комунальних рахунків, отримання допомоги й доступу до навчання Діма оформив російський паспорт. Сам факт отримання такого документа в умовах окупації не означає добровільної політичної лояльності до Росії.
ООН документує, що російська паспортизація на окупованих територіях супроводжувалася адміністративним і соціальним примусом. Доступ до роботи, послуг, майнових процедур та інших базових сфер дедалі частіше залежав від російського громадянства, залишаючи багатьом людям лише формальний, а не реальний вибір.
Для молодих чоловіків до цього додавався ризик військової служби. У червні 2026 року ООН знову зафіксувала примусовий призов захищених осіб на окупованих територіях як одне з порушень міжнародного гуманітарного права. Саме можливість такого розвитку подій була серед головних причин, через які Прутян поспішала вивезти сина.
Війна розколола навіть найближче коло Прутян. Її старший син служив у Збройних силах України, тоді як середній згодом опинився в російській армії. Молодший залишився між ними — без матері, під окупацією і з хронічною хворобою. Так політична й військова лінія розлому буквально пройшла всередині однієї родини.
Для самої Прутян полон закінчився у вересні 2024 року. Її та іншу медикиню Марину Міщенко повернули до України під час обміну ще до завершення російського судового процесу. 13 вересня Україна повідомила про повернення 49 громадян — військових і цивільних; Прутян була серед звільнених того періоду.
Звільнення не означало повернення до колишнього життя. Прутян проходила медичне та психологічне відновлення, намагалася адаптуватися після тривалого ув’язнення й водночас планувала евакуацію Діми. Формально вона вже перебувала в безпеці, але частина її родини залишалася по інший бік фронту та окупаційного режиму.
Наприкінці лютого 2025 року план почав діяти. Діма виїхав із Ближнього до Волновахи, приєднався до інших пасажирів і далі рушив через територію Росії. Через російські й білоруські пункти пропуску він дістався Польщі, а звідти повернувся на контрольовану Україною територію. Дорога тривала кілька діб.
У спортивній сумці він віз небагато речей, але серед них були дві сукні матері, кілька власних светрів і футбольний м’яч. Ця деталь показує природу такого виїзду краще за статистику: людина залишає не тимчасове житло, а свій дім, не знаючи, коли зможе повернутися і що від нього залишиться.
Зустріч відбулася в Києві. Після трьох років окремого життя мати й син мали заново звикати один до одного. Прутян згодом розповідала, що спочатку не відчула тієї миттєвої радості, якої очікувала сама від себе. Психологічна дистанція, створена полоном і окупацією, не зникла в момент фізичного возз’єднання.
Діма також повернувся іншим. Перший час він був надзвичайно стриманим, питав дозволу на звичайні речі й обережно висловлював власні думки. Матері доводилося нагадувати йому, що за слова його більше не покарають. Поступово він повернувся до навчання і почав звикати до життя без російських блокпостів поруч.
Прутян оселилася з Дімою та старшим сином у Дніпрі. Вона залишилася у війську, але тепер працює на штабній посаді, далеко від безпосередніх бойових дій. Її власне відновлення продовжується паралельно з адаптацією сина — процесом, у якому визволення з полону чи виїзд з окупації є лише початком.
Дім у Ближньому при цьому нікуди не зник із сімейної пам’яті. Прутян хотіла б повернутися туди, хоча село залишається під російським контролем. ООН наголошує, що люди, витіснені з окупованих територій, мають право добровільно повернутися додому в умовах безпеки та гідності, але нинішня окупаційна політика створює для цього системні перешкоди.
Доповідь ООН від березня 2026 року описує широку систему таких бар’єрів: примусову паспортизацію, ризик переслідування за українську ідентичність, обмеження майнових прав, військовий призов та адміністративний тиск. У сукупності вони можуть позбавляти мешканців реального вибору між життям під окупацією та виїздом.
Саме тому історія Прутян не зводиться до щасливого фіналу після ризикованої подорожі. Вона показує, що війна розділяє родини не лише фронтом: один член сім’ї може бути в українській армії, другий — у російській, третій — залишатися під окупацією, а мати роками перебувати у в’язницях держави, яка захопила її дім.
Виїзд з окупованих територій повернув Діму до матері, але не повернув родині довоєнну цілісність. Після полону, насильства, хвороби й трьох років розлуки вони вчаться жити разом знову. Їхня історія водночас нагадує про тисячі інших сімей, для яких дорога між окупованим домом і вільною Україною досі залишається закритою.
