До російського вторгнення Артем Мурдід працював у банку в Мелітополі, цікавився автомобілями й фантастикою та жив разом із матір’ю. Після окупації міста він залишився вдома. Через три роки російський військовий суд засудив українця до довічного ув’язнення за звинуваченням у серії вибухів і участі в «терористичному співтоваристві».
Разом із ним судили його матір Ганну Мурдід та партнерку Ганну Вошкодер. Мати отримала 22 роки колонії, Вошкодер — 20 років. Артемові також призначили штраф у 900 тисяч рублів, а перші вісім років довічного строку він має провести у в’язниці. Усі троє заперечували свою провину.
За версією російського слідства, Мурдід нібито встановив контакт із неназваним співробітником СБУ на ім’я Олег у червні 2022 року, а згодом залучив матір і партнерку. Обвинувачення стверджувало, що група стежила за представниками окупаційної адміністрації, отримувала вибухівку та готувала замахи.
Найтяжчий епізод стосувався вибуху автомобіля 14 березня 2023 року. Російська сторона заявила, що Мурдід заклав пристрій під машину керівника окупаційного транспортного підприємства Івана Ткача. Ткач помер, ще одна людина була тяжко поранена. Мурдіду також приписали кілька невдалих підривів.
За аналізом «Дейком» відкритих судових матеріалів і документів правозахисних організацій, справа Мурдіда важлива не лише через виняткову суворість вироку. Вона показує ширшу проблему: українські цивільні в російському полоні можуть опинятися між окупаційною системою кримінального переслідування та відсутністю механізму, аналогічного обміну військовополоненими.
Сам Мурдід стверджує, що дізнався зміст обвинувачень уже після насильства під час утримання. У своєму останньому слові він заявив російському суду, що його били й катували, змушуючи дати необхідні слідству свідчення. За його словами, саме ці показання згодом стали частиною доказової бази обвинувачення.
У листі, зміст якого був оприлюднений The New York Times, Мурдід описав побиття, удари електричним струмом і погрози сексуальним насильством щодо близьких. Він також заявив, що його примушували спостерігати за насильством над матір’ю, після чого він підписав документи, не читаючи їх. Російська влада на запит видання не відповіла.
Ганна Мурдід окремо заявляла про катування безпосередньо в суді. В останньому слові вона повідомила про удари та застосування електричного струму після затримання, а також просила врахувати стан її здоров’я. Ганна Вошкодер нагадувала суду, що в неї є малолітня донька, яка залишилася без матері.
Незалежно перевірити конкретні твердження родини про те, що відбувалося після затримання, неможливо. Однак описані ними методи збігаються з практиками, які документувала Моніторингова місія ООН з прав людини щодо інших українських цивільних, звільнених із російського утримання.
ООН повідомляла про систематичні побиття, удари електричним струмом, імітації страти, погрози вбивством та сексуальне насильство. Більшість із 215 звільнених цивільних, опитаних Управлінням Верховного комісара ООН з прав людини від червня 2023 року, надали докладні й узгоджені свідчення про жорстоке поводження.
У новішому звіті ООН, що охоплює другу половину 2025 року, понад 92% із 62 опитаних звільнених українських цивільних повідомили про катування або інше жорстоке поводження. Серед найчастіше названих методів були побиття та електрошок; 30 людей також розповіли про форми сексуального насильства.
Це не доводить автоматично правдивість кожної деталі у справі Мурдіда, але надає його заявам важливий контекст. Міжнародні спостерігачі встановили не поодинокі випадки, а широку повторювану модель поводження з цивільними, яких російські структури затримували на окупованих українських територіях.
Окрема проблема стосується самого застосування російського кримінального законодавства в окупованому Мелітополі. Міжнародне гуманітарне право вимагає від держави-окупанта, за винятком вузьких обставин, зберігати чинність законів окупованої території. ООН фіксує системне запровадження Росією власної правової та судової системи.
Саме тому формула «російський суд засудив українця за злочин у Росії» була б юридично неточною. Мелітополь залишається міжнародно визнаною територією України, тимчасово окупованою Росією. Генеральна асамблея ООН продовжує підтверджувати територіальну цілісність України в її міжнародно визнаних кордонах.
Водночас міжнародне право не означає, що цивільна особа під час окупації взагалі не може бути затримана або переслідувана за небезпечні дії. Воно встановлює суворі підстави, процедури та гарантії. МКЧХ наголошує: цивільних можна інтернувати лише за нагальної потреби безпеки, а рішення має підлягати оскарженню.
У випадку Мурдіда російське обвинувачення стверджує, що йшлося не про мирне висловлення проукраїнської позиції, а про виготовлення вибухівки та смертельний напад. Сам Мурдід це заперечує і наполягає, що матеріали справи спираються на свідчення, отримані насильством. Саме ця суперечність є центральною для оцінки вироку.
Правозахисний проєкт «Підтримка політв’язнів. Меморіал» фіксує, що Мурдід провини не визнав, і відносить його справу до переслідувань громадян України, у яких із великою ймовірністю є ознаки політичної мотивації або серйозного порушення закону. Водночас організація окремо застерігає, що це не тотожне автоматичному визнанню політв’язнем.
Історія цієї родини вписується у значно більший масив затримань. Media Initiative for Human Rights повідомляла в липні 2026 року, що від початку повномасштабного вторгнення їй вдалося встановити щонайменше 4043 випадки незаконного затримання українських цивільних Росією. 2495 із них, за даними організації, залишалися в неволі.
The New York Times у серпні наводила вже цифру близько 2600 підтверджених цивільних у російському утриманні. Різниця не обов’язково свідчить про суперечність: реєстр постійно змінюється через нові підтвердження, звільнення та встановлення місць перебування. Правозахисники вважають, що реальна кількість може бути суттєво вищою.
Причина невизначеності полягає і в самій системі утримання. ООН документувала випадки, коли родини місяцями або роками не отримували достовірної інформації про близьких, а місце їх перебування приховувалося. Така практика створює ризик насильницьких зникнень і фактично виводить людей за межі ефективного правового захисту.
Для військовополонених міжнародне гуманітарне право встановлює окремий статус і детальну систему обліку та репатріації. Цивільні мають інший правовий режим: вони не є «обмінним фондом» за своєю природою. МКЧХ наголошує, що цивільні інтерновані повинні бути звільнені, щойно зникають законні підстави для їхнього утримання.
На практиці саме ця відмінність перетворює долю затриманих цивільних на одну з найважчих тем будь-яких переговорів. ООН уже закликала зробити їхні права пріоритетом мирного процесу. Без окремої домовленості люди, засуджені російськими судами до десятків років, можуть залишатися поза регулярними обмінами полоненими.
Для родини Мурдідів це означає, що юридична боротьба і надія на повернення існують у різних площинах. Апеляцію на вирок було подано ще влітку 2025 року. Станом на 19 серпня 2026 року доступна картка правозахисного проєкту «Меморіал» усе ще позначала справу як таку, де апеляційний розгляд очікується; публічно підтвердженого результату знайти не вдалося.
Якщо вирок набуде остаточної сили без суттєвих змін, троє членів однієї родини можуть опинитися в різних установах далеко від України. Для матері Ганни це особливо небезпечно через проблеми зі здоров’ям, про які вона говорила ще під час судового процесу. Для Вошкодер багаторічний строк означає тривалу розлуку з донькою.
У листах із неволі, наведених The New York Times, побутові прохання родини різко контрастують із масштабом вироків. Артем просив передати торт партнерці на день народження, писав про родичів і мріяв знову побачити море. В одному з листів він сформулював головне відчуття ув’язнення коротко: його пригнічує власне безсилля.
За цим приватним досвідом стоїть проблема, яку дедалі складніше залишати на периферії переговорів про війну. Українські цивільні в російському полоні не вкладаються у звичну модель обміну військових, а частина з них уже отримала довгі або довічні строки. Їхнє повернення потребуватиме не лише списків прізвищ, а окремого політичного й правового механізму.
Справа Артема Мурдіда показує, наскільки глибокими можуть бути наслідки окупації для людини, яка не виїхала зі свого міста. У ній одночасно сходяться смертельний вибух, заперечення вини, твердження про тортури, російське правосуддя на окупованій території та питання, на яке війна досі не дала відповіді: як повернути додому цивільних, якщо для них немає гарантованого шляху назад.
