У відкритому кузові пікапа на ґрунтовці на сході України півдесятка вояків здригнулися майже одночасно: «Дрон!» Постріли з автоматів мало що могли вдіяти — маленька маневрена ціль уже підлітала на відстань витягнутої руки.
В останню мить безпілотник різко відвернув. «Так! Так! Так!» — вигукнули бійці англійською. Той епізод із шоломної камери, знятий навесні, прожили на собі українські військові й іноземні добровольці.
Серед них — американець, рядовий Закарі Міллер, який зізнається: у відчаї кинув у дрон порожню гвинтівку і… промахнувся.
Від перших місяців повномасштабного вторгнення потік добровольців зі США в Україну то слабшав, то знову набирав сили — але не припинявся.
Офіційної статистики немає; незалежні оцінки коливаються від понад тисячі до кількох тисяч американців, які з 2022 року поповнили лави інтернаціональних легіонів і регулярних частин.
Проте за ці три роки змінився сам «портрет» добровольця: нині серед них більше людей без бойового досвіду, старших за віком, а також ветеранів, яким удома завадили вік, травми або «зачинені двері» в колишній кар’єрі.
Закарі Міллер, другий зліва, американський солдат-добровольець, з іншими іноземними солдатами після навчань з бойовими стрільбами в липні в Харківській області України — Девід Гуттенфельдер
Мотиви: від обурення агресією до другого шансу в житті
Історії американців на українській війні зібрані з різних мотиваційних ліній. Частина шукає сенсу, якого бракувало в «глухих» роботах у провінції.
Інших веде обурення російською агресією і бажання «бути там, де вирішується очевидне питання справедливості». Є й ті, хто прагне другого шансу: один пропустив бойові ротації в Іраку й Афганістані, інший втратив право служити через травми чи помилки молодості.
Для 38-річного Закарі Міллера Україна стала спробою повернутися до фаху, з якого його колись вибили підрив на фугасі в Іраку та мотоциклетна аварія.
«Я ніколи не хотів іти. Це єдине, що я справді вмів і чого прагнув», — каже він, покинувши роботу в бетонному підряді та приїхавши в лютому, коли у Вашингтоні якраз розвертали політику підтримки Києва.
Інший американець із позивним Alabama, колишній зварювальник із глибинки, досі рухається скуто після поранення. Тижні відновлення у шпиталі з медперсоналом, який майже не говорить англійською, і повернення у підрозділ — з досвідом міських боїв і траншей.
Американські та інші іноземні солдати-добровольці під час навчань з бойовими стрільбами в липні. Незрозуміло, скільки американців записалося на бойові дії. Українські збройні сили не розголошують цю цифру, а незалежні оцінки дуже різняться — Девід Гуттенфельдер
Тренування на стрільбищі. Американські добровольці війни в Україні різняться за віком, попереднім військовим досвідом та мотивацією для вступу — Девід Гуттенфельдер
Він відвертий: поряд служать хлопці й дівчата з маленьких міст, де «перспектив небагато», та ветерани, які шкодують, що не пройшли через реальний бій.
Є й прагматичний мотив: обіцяні українською державою чотири акри землі для тих, хто відслужив і вижив, — не останній аргумент. Україні, яка поступається Росії в мобілізаційному ресурсі, іноземні добровольці потрібні. Вони служать на однакових із українцями умовах: базова платня близько $1000 на місяць плюс бойові доплати, що можуть додати до $3000.
Командири: «Одні воюють за свободу, інші — тікають від минулого»
Українські командири, у підрозділах яких іноземці стали буденністю, дивляться на явище прагматично. Старший лейтенант Микола Лавренюк, який очолює взвод міжнародників, каже прямо:
«Хтось приходить воювати за свободу і те, що правильно. Інші — щоб заробити, або тікають від проблем із законом».
Він бачив різне — від бійців із понівеченою стоматологією до людей із кримінальним шлейфом. Утім, додає, американські ветерани часто — «золото» підрозділу: підготовлені, дисципліновані, швидко передають навички молодшим.
Цінність іноземців — не лише в «школі» НАТО. Вони привносять елементи сучасної тактики й технологій. 27-річний ветеран Корпусу морської піхоти США з позивним Mando через кілька місяців після приїзду вже збирав боєприпаси, під’єднував батареї та відправляв ударні FPV-дрони з бліндажа, працюючи в парі з оператором-спостерігачем.
Дрони — новий «рівень гри», на якому американський досвід поля і логістики цінний не менше за вміння стріляти.
Американець, позивний якого Алабама, у Харківській області у липні — Девід Гуттенфельдер
Прапори США та портрети загиблих солдатів-добровольців США на меморіалі в Києві у серпні — Девід Гуттенфельдер
Сержант Манчего допомагає з ампутацією стопи українському солдату — Девід Гуттенфельдер
Ціна участі: поранення, полеглі, довгі ротації і тиша «вдома»
Виставка в Музеї історії України у Другій світовій війні, присвячена іноземним бійцям, фіксує «кілька тисяч» американців у строю і щонайменше 92 загиблих.
Для багатьох це вже не «далека війна», а особистий досвід болю, втрат і виснажливих ротацій у траншеях. 24-річна молодша сержантка Ґленна Манчего, парамедикиня й ветеранка ВМС США, з березня 2022-го майже безперервно на фронті.
Вона асистувала під час ампутацій у польовому шпиталі, сама була поранена і зізнається: «У США про нас забули. Там питають лише: “Коли це закінчиться?” або “Вони вже здалися?”».
Системної допомоги своєму «експедиційному корпусу» Вашингтон не надає — і навпаки, вкрай уважний до ризику прямого зіткнення з Росією. Допомагають здебільш волонтерські фонди на кшталт R.T.
Weatherman Foundation: евакуйовують поранених американців, повертають тіла загиблих, шукають зниклих безвісти. Дехто, як визнає Лавренюк, проситься «в тил» уже після першого контакту з окопною реальністю:
«Приходять по бій — а після першого виходу кажуть: сер, можна я піду в логістику?»
Добровольці опиняються між юрисдикціями. Ризики — не лише кулі. Це й правовий статус у разі поранення, і складнощі зі страховками, і перспектива кримінальних наслідків удома для тих, хто мав проблеми з законом до від’їзду.
Командири це розуміють і намагаються жорстко відсіювати сумнівні історії ще на етапі відбору. Репутаційно ці випадки шкодять усім: українським підрозділам, які вкладаються в підготовку, і самим іноземним легіонерам, серед яких більшість — сумлінні, мотивовані й корисні.
До суворої правди додається побут. Місяці в бліндажах, зима без належного тепла, дефіцит ротацій — те, чого не видно у глянцевих історіях соцмереж. У поранених — довга реабілітація в незнайомій системі, мовний бар’єр, емоційне вигорання.
Ті, хто витримує, часто говорять про намір залишитись в Україні після війни — як інструктори, медики, підприємці. У цьому «залишусь» звучить і прагматизм: тут вони потрібні, а професія і досвід мають негайне застосування.
Мандо та його товариш-солдат виконують бойове завдання на безпілотнику з підземного бункеру — Девід Гуттенфельдер
Ветеран морської піхоти США, відомий як Мандо, працює над безпілотником у схованці поблизу лінії фронту в Харківській області України в липні — Девід Гуттенфельдер
Дрони, «малий штурм» і нові навички: чому цей фронт приваблює
Війна 2024–2025 років — полігон сучасної тактики. Масоване застосування БпЛА, «малий штурм» на рівні відділ–взвод, цифрові карти й мережеве управління вогнем — те, чого не вчили в класичних арміях попередніх десятиліть.
Для частини американців це шанс здобути досвід, який завтра стане стандартом і в НАТО. Хтось привозить знання зі сфери безпеки і тактичної медицини, хтось — інженерні рішення для фортифікацій, зв’язку, енергозабезпечення.
Ця ж «перевага» — і пастка. Реальна війна швидко відсіює романтиків. Вона мало схожа на відео з тепловізора: там не видно втоми, бруду і ціну помилки в півсекунди.
Ті, хто лишається, стають дорослішими в професійному сенсі — і жорсткішими у побутовому. Українські командири відзначають: найкраще тримаються або ветерани, або цивільні профі — медики, сапери, зв’язківці, — які одразу потрапляють «на місце сили».
Для України іноземні добровольці — ресурс, що вимагає менеджменту.
По-перше, відбір і сертифікація: чіткі стандарти фізпідготовки, перевірка бекграунду, психологічний скринінг.
По-друге, швидке «пришиття» до існуючих структур: навчальні центри, де міжнародники проходять короткий, але інтенсивний курс під стандарти підрозділу.
По-третє, облік і соціальний пакет: медстрахування, реабілітація, зрозумілі правила для тих, хто планує залишитися інструкторами після війни.
Для США ця тема теж потребує чесної розмови — без героїзації і без стигми. Люди, які поїхали добровільно, повернуться з травмами і навичками, потрібними в цивільному секторі: екстрена медицина, дрони, інженерія, кіберзахист. Вони — потенціал для громад і бізнесу, якщо державні й місцеві програми зможуть їх інтегрувати.
На плівці зі шоломної камери дрон у останню секунду зриває маневр і йде вбік. Це диво не можна поставити на конвеєр. У реальному житті рахунок ведеться на секунди і долі метра.
Американці в українських підрозділах і самі це знають: їхні історії рідко про романтику, частіше — про вибір, відповідальність і високу ціну другого шансу.
Частина з них, як сержантка Манчего, уже називають себе «втраченою генерацією» — у доброму сенсі: тими, хто залишився, коли інші відвели очі. Інші, як Міллер чи Alabama, будують плани на «після»: навчати, лікувати, запускати справи.
Для когось Україна — епізод. Для когось — новий дім. Але всі вони додають у цю війну те, чого не купити — час, працю і готовність ризикувати.
І поки хтось у США питає «коли це скінчиться», на східному фронті дрони вже гудуть — і робота триває.
Американський волонтер гуляє навчальним полігоном у липні в Харкові — Девід Гуттенфельдер
