У червні 2025 року у Брюсселі розпочалися пришвидшені перемовини між Сполученими Штатами та Європейським Союзом щодо нового торгового договору. Однак на тлі цього офіційного діалогу все помітніше загострений скепсис, що переважає серед правого крила американської політики щодо ЄС.
Цей істотний розлам у сприйнятті Блоку як стратегічного партнера пояснює, чому навіть намір швидко укласти угоду може зіткнутись із серйозними перепонами. У центрі цього конфлікту — не лише питання тарифів та торговельних дисбалансів, а й ідеологічні розбіжності щодо кліматичної політики, регулювання технологічних гігантів та соціальних стандартів.
Історично Сполучені Штати та Європейський Союз були близькими союзниками: спільна оборона в рамках НАТО, обмін технологіями та культурні зв’язки міцно поєднували європейські та американські еліти протягом десятиліть.Проте за останні роки це партнерство опинилося під серйозним тиском. Починаючи з президентства Дональда Трампа його прихильники та соратники дедалі відкритіше критикують ЄС.
Часто можна почути, що, мовляв, Євросоюз був утворений для «невигідної» торгівлі з Америкою, для користі європейських виробників. Трамп у неформальних розмовах і на публічних заходах прямо заявляв, що «ЄС був створений, аби обдурити Сполучені Штати». Цю тезу підхопили деякі представники Республіканської партії, і вона стала культурним маркером правого політичного спектра в США.
У січні 2025 року віцепрезидент США Дж. Д. Венс, виступаючи на безпековій конференції в Мюнхені, звинуватив Євросоюз у відступі від «основних європейських цінностей» та загрозі союзницьким відносинам.
У квітні оборонний секретар Піт Хегсет назвав континентальних партнерів «жалюгідними» у приватному листуванні, яке пізніше було оприлюднене журналістами.
Не менш впливові медійні фігури, такі як Лаура Інгрема на Fox News, вживають грубі аналогії, називаючи європейські кліматичні ініціативи «прокляттям економічного зростання» та порівнюючи перемовини з євробюрократами зі «сліпим блуканням садом із манікюрними огорожами». Така риторика підживлює недовіру серед американських консерваторів до європейських партнерів та формує запит на жорсткішу торговельну політику.
Дослідження Pew Research Center свідчать, що від 2020 до 2024 року відсоток американських консерваторів, які оцінюють Європейський Союз «дуже негативно», зріс із 14% до майже 18%. На думку політологів, у структурі «Мейк Америка Ґрейт Егейн» цей супротив базується на кількох чинниках: по-перше, скепсис щодо багатосторонніх угод і бажання зменшити регуляторні бар’єри на користь американського бізнесу; по-друге, несприйняття європейських підходів до захисту навколишнього середовища, які у консервативному середовищі часто трактують як економічно шкідливі; по-третє, активна критика відмінностей у нормативному полі щодо великих технологічних компаній.
Для США в цілому одним із ключових питань є дезінтермедіація: американські IT-гіганти сприймають жорсткі правила ЄС (GDPR, Digital Services Act) як обмеження власних глобальних амбіцій. Тому з боку правого крила виникає думка, що «Європа штучно загороджує ринки, аби стимулювати власні компанії ціною американських конкурентів».
Напередодні червневих перемовин Вашингтон уже ввів 50-відсоткове мито на імпорт із ЄС. Цей крок Комісії з торгівлі США став наслідком «застою» у переговорах, як його пояснив президент Трамп. Позицію Вашингтона підтримали деякі республіканці: мито, мовляв, спонукає Європу до серйозніших поступок. Водночас Брюссель із розчаруванням зазначив, що неодноразові запити на зустріч від американської адміністрації залишалися без уваги. У довгостроковій перспективі тарифи можуть серйозно підірвати двосторонній товарообіг: у 2024 році торгівля товарами між США та ЄС перевищувала 750 мільярдів доларів, при цьому ЄС мав профіцит у торгівлі товарами на суму близько 200 мільярдів. Цей дисбаланс – «камінь спотикання» для Вашингтона, але ЄС пояснює, що переважно експортує до США ліки, техніку та автомобілі, тоді як імпортує сільгосппродукцію та енергоресурси.
Велика різниця у можливостях ринку означає, що перемовини з ЄС мають значно складнішу архітектуру, ніж із Великою Британією, з якою США вже фактично узгодили торговельний план. У Британії підписаний так званий «Базовий Торговельний Договір» (Basic Trade Agreement), який передбачає поступове зниження мит і гармонізацію стандартів, але, на відміну від ЄС, Лондон менше регулює технологічний сектор і не має внутрішнього загального аграрного ринку з жорсткими субсидіями. Відтак Лондону було простіше знайти «середню лінію» з Вашингтоном. У випадку з Євросоюзом необхідно враховувати інтереси одразу 27 національних економік, і кожна з них має власні пріоритети – від французьких вин до німецьких автомобілів.
Крім того, взаємна недовіра переростає в прагнення Вашингтона вести перемовини окремо з найбільшими країнами-конкурентами ЄС — Німеччиною та Францією. Генеральний секретар Міністерства торгівлі США недавно заявив, що «мільйони дрібних та середніх підприємств у Європі сподіваються на американський ринок», але «євробюрократія лише гальмує поступ». Така риторика є класичним прикладом «поділяй та володарюй»: США демонструють прихильність до окремих національних урядів, натякаючи, що «поступливість Берліна чи Парижу відкриє шлях до поступок Брюсселя». Водночас керівництво ЄС усе більше нарікає на те, що Сполучені Штати все частіше розглядають альянс як «геополітичного супротивника».
У відповідь президентка Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн прямо заявила на початку червня: «Ми не повернемося до того рівня довіри, доки США відкрито ставляться до ЄС як до союзника, а не як до конкурента». Вона закликала підготувати єдину позицію 27 країн щодо «умов створення справедливого торговельного партнерства» і наголосила, що «речі не повернуться до колишнього стану, якщо навіть війна закінчиться чи буде підписано тарифну угоду — потрібен фундамент змін у політиці взаємної поваги». Така заява підкреслює, що ЄС готовий відстояти власні інтереси, навіть якщо це призведе до затягування переговорів.
Більше того, в Європейському парламенті вже зростає група депутатів, які вважають, що ЄС має шукати альтернативні ринки. Китайський режим активно розширює свою присутність у Європі: інвестиції в інфраструктуру, індустріальні проєкти та врівноваження інтересів країн Центральної та Східної Європи. На додачу до цього Польща, Угорщина та Чехія дедалі відкритіше говорять про пожвавлення співпраці з країнами Азії й Латинської Америки. Отже, навіть якщо США йде на компроміс, може виявитися, що частина європейських політиків уже шукає альтернативне «торговельне забезпечення».
У центрі дискусії — кліматичні стандарти. ЄС наполягає на включенні в угоду чітких екологічних зобов’язань: зниження вуглецевого сліду виробництва та захисту прав працівників. Праве крило Республіканської партії, своєю чергою, вважає це «надмірними вимогами» та «економічною інтервенцією». Багато республіканців переконані: якщо європейці доведуть, що вони мають право диктувати американським підприємцям умови роботи, це поставить під загрозу конкурентоспроможність США. Водночас єврокомісари наполягають, що «жодне справжнє партнерство не може ігнорувати кліматичну кризу» і що «соціальні стандарти мають бути невід’ємною частиною торговельної угоди».
Звернення керівників великих бізнес-асоціацій США та ЄС свідчать, що економічні еліти обох сторін хочуть уникнути ескалації. Наприклад, Американська торговельна палата в ЄС випустила спільну заяву: «Ми готові до компромісних рішень, які врахують інтереси виробників обох континентів, але лише якщо переговори будуть прозорими та ґрунтуватимуться на довірі». Зі свого боку Європейська конфедерація промисловців попросила Брюссель і Вашингтон прискорити роботу над технічними деталями — митними тарифами, санітарними та фітосанітарними нормами, захистом інтелектуальної власності. Такий заклик має на меті знизити напругу та продемонструвати, що реальний бізнес потребує стабільності більше, ніж політичної боротьби.
У довгостроковій перспективі успіх чи провал торговельної угоди між США та ЄС матиме глобальні наслідки: від впливу на курси валют, до перенаправлення інвестицій у нові регіони. Політологи прогнозують: якщо угода відбудеться, але буде «урізаною» — без екологічних кластерів та з мінімальними домовленостями щодо цифрового ринку — це означатиме перемогу республіканської «правої» частини над традиційною американською дипломатією. Якщо ж угода «завалиться» — силу втратить імідж США як партнера, і тоді ЄС вже незабаром почне укладати окремі двосторонні домовленості зі своїми ключовими економічними гравцями, як-от Індія, Японія чи Південна Корея, щоб мінімізувати залежність від американського ринку.
Не менш важливо те, що гостра риторика проти ЄС активізувала поміркованих республіканців та демократів, які прагнуть зберегти стратегічну єдність Заходу. Такі фігури, як колишній держсекретар і нині член Конгресу Дж. МакКейн-молодший, вже лобіюють «стратегію стримування» внутрішнього тиску, аргументуючи, що «без міцного трансатлантичного альянсу ні про що не може бути й мови». Але їхньому впливу доведеться протистояти «голосу бази», який стверджує, що «ЄС перетворився на наддержаву, яка диктує умови навіть власним країнам-членам». Одна з ключових умов, яку висувають ці помірковані сили, — довгострокове регулювання агрегованих фінансових потоків та гармонізація стандартів, яка, на їхню думку, дозволить уникнути «тарифних війн» у майбутньому.
Отже, нинішній раунд торговельних перемовин став не просто питанням мита чи тарифів, а символом ширшого зіткнення світоглядних підходів: мультинаціональність проти націоналізму, відкритість ринків проти ізоляціонізму, цінності глобального співробітництва проти культури внутрішніх продажів. Американське «праве» крило, яке виражає позицію «сША понад усе», посилює значущість питання, чи готова сучасна Західна коаліція об’єднуватися навколо спільних економічних та політичних інтересів, чи розколеться на окремі «клуби», кожен зі своїми пріоритетами.
Незважаючи на невизначеність, декілька очевидних висновків уже можна зробити. По-перше, якщо перемовини зайдуть у глухий кут, обидві сторони ризикують втратити значні обсяги торгівлі протягом найближчих років. По-друге, ідеологічний розрив у США поставить перед європейськими компаніями питання диверсифікації ринків. По-третє, навіть якщо остаточну угоду буде підписано, вона навряд чи вирішить фундаментальні розбіжності щодо регуляторних підходів: США й надалі позиціонуватимуть власні бізнес-інтереси як пріоритет, а ЄС — соціально-екологічні принципи. Тому можна очікувати на появу «зон вільної торгівлі нового покоління», де на вузькі сектора (наприклад, фармацевтику чи цифрові сервіси) накладатимуться посилені стандарти, а інші галузі матимуть більш ліберальні умови.
У підсумку, сенс нинішніх перемовин виходить за межі тарифів: від того, чи зможе американський центристський істеблішмент знайти баланс між внутрішніми правими настроями та глобальною відповідальністю, залежить майбутнє трансатлантичних відносин у XXI столітті. Якщо компроміс буде знайдено, це може стати початком нового етапу співпраці, коли економічні інтереси поєднаються з екологічними й соціальними цілями. Якщо ж «праві» електорально виграють у США, а ЄС підтвердить готовність шукати партнерів замість вирішення внутрішніх суперечок, світ стане свідком переформатування глобальних альянсів, де трансатлантичні зв’язки вже не будуть домінувати, а нові політичні й економічні блоки складатимуться за іншими принципами.
