Позиція уряду Бельгії щодо плану використання заморожених російських активів для фінансування України відкриває новий фронт у геополітичних дебатах Європи. Прем’єр Барт де Вевер у листі до Урсули фон дер Ляєн висловив побоювання, що поспішне впровадження схеми репараційної позики може стати перешкодою для потенційної мирної угоди й поглибити напругу між ЄС та Росією.
Ключова частина аргументації де Вевера полягає в юридичному та дипломатичному прецеденті: заморожені активи держави-агресора історично використовувалися не під час конфлікту, а після його офіційного завершення. Він наголошує, що використання активів у період війни може виглядати як конфіскація, що здатне компрометувати Європу як надійний фінансовий хаб.
Україна, своєю чергою, наполягає на протилежному: застосування російських активів є необхідним механізмом фінансування оборони й соціальних програм на тлі зростання витрат на війну. Київ вважає, що юридичні ризики для ЄС не повинні переважувати моральне та політичне зобов’язання притягнути Росію до відповідальності за агресію.
Європейський Союз намагається знайти баланс між фінансовою стабільністю та політичною відповідальністю. Позиція Бельгії має особливу вагу, оскільки більшість заморожених російських активів у ЄС зберігається через бельгійську платформу Euroclear. Без її згоди колективний механізм компенсацій стає юридично неможливим.
Крім того, де Вевер наголошує на необхідності ширшої участі G7 у рішенні щодо активів. Він підкреслює, що якщо ЄС ухвалить схему самостійно, це може поставити Європу в юридично вразливе становище, тоді як США, Канада або Японія залишаться осторонь, зберігаючи власні резерви недоторканими.
Для Росії нинішня позиція Бельгії створює інформаційну можливість: Кремль уже стверджує, що використання активів демонструє «непрозорість Заходу» та «політичну ворожість». Це може посилити російський наратив щодо відсутності довіри до Західних фінансових систем і спроба подати конфлікт як юридично «незбалансований».
У США позицію Бельгії можуть трактувати неоднозначно. З одного боку, Вашингтон зацікавлений у продовженні підтримки України, з іншого — нинішня адміністрація шукає шлях до дипломатичного пошуку миру. Якщо механізм використання російських активів стане блокуючим фактором у переговорах із Москвою, США можуть дистанціюватися від європейської політики.
Економічний вимір також критичний: Україна має значний бюджетний дефіцит, а МВФ оцінює загальну потребу у фінансуванні на наступні роки у понад $130 млрд. Використання доходів від російських активів могло б стати стабілізуючим елементом. Проте політична архітектура ЄС поки не дає швидкого рішення.
У довгостроковій перспективі питання активів виходить за межі української війни. Воно зачіпає фундаментальні принципи глобальних фінансів: чи можуть державні резерви бути інструментом покарання? І чи не спричинить це втечу капіталів із Європи до Китаю, Сінгапуру чи арабських країн?
На тлі постійної військової ескалації та виснаження ресурсів України позиція Бельгії, можливо, виглядає несвоєчасною. Однак вона демонструє іншу логіку: якщо Європа хоче стати посередником у мирі, вона не повинна упереджено використовувати кошти сторони конфлікту до моменту політично узгодженого завершення війни.
Позиція України зрозуміла: мир без справедливості — це не мир. Позиція Бельгії більш холодна: справедливість без юридичної основи — це також потенційний ризик. У цій дилемі Європа змушена обирати між моральним імперативом і довгостроковою правовою відповідальністю.
Питання російських активів сьогодні — це не лише фінансування України, а тест на здатність ЄС діяти як геополітичний суб’єкт. Якщо союз зможе запропонувати узгоджене рішення, це зміцнить його вагу. Якщо ж внутрішні суперечності поглибляться, це створить нові можливості для Москви впливати на європейську єдність.
