Другий день поспіль Володимир Зеленський провів у Берліні переговори з американськими емісарами та європейськими лідерами, намагаючись звести докупи різні бачення того, як завершити війну в Україні. Зустрічі відбувалися у форматі, що радше нагадує кризовий штаб, ніж звичну дипломатію.
Напередодні Зеленський мав п’ятигодинну розмову з представниками Білого дому — Стівом Віткоффом та Джаредом Кушнером. Американська сторона публічно заявила про «значний прогрес», але саме формулювання показує: домовленості ще крихкі, а ключові параметри угоди залишаються відкритими.
Берлін став місцем, де Захід намагається подолати головний розлам: які саме поступки повинна зробити Україна, щоб Росія погодилася на припинення вогню. США просувають ідею, що Київ має погодитися на територіальні зміни, включно з землями, які Росія ще не окупувала.
Позиція України жорсткіша: Київ не готовий віддавати додаткові території, а Європейські лідери загалом підтримують цю лінію. Для європейських столиць поступки під тиском виглядають як винагорода за повномасштабне вторгнення й ризик повторення агресії у майбутньому.
У цьому вузлі питання територіальних поступок стає тестом на стійкість західної коаліції. Для США важливий швидкий результат і можливість «закрити» війну політичним рішенням. Для Європи важливі правила гри: не стимулювати нові війни, демонструючи, що силою можна отримати бажане.
Україна спробувала відкрити шлях до компромісу іншим ключем, виносячи вперед тему НАТО. Зеленський повторив, що Київ готовий призупинити прагнення до членства в Альянсі, принаймні на цей момент. Це подається як крок назустріч для зменшення напруги та розблокування переговорів.
Але ціна такої поступки для України — не декларації, а гарантії безпеки. Зеленський фактично ставить умову: якщо країна бере паузу щодо НАТО, вона має отримати чіткий механізм, за яким США втручаються у разі повторного нападу Росії. Без цього припинення вогню перетвориться на коротку перерву.
Саме гарантії безпеки тепер є центральним елементом «плану миру», бо вони визначають, чи стане перемир’я тривалим, чи лише зафіксує фронт перед наступним раундом війни. Українська позиція тут прагматична: паперові обіцянки без реальної сили стримування не працюють.
Берлінська рамка переговорів розширюється за рахунок Європи. Зеленський зустрівся з президентом Фінляндії Александром Стуббом, а ввечері очікувалися зустрічі з прем’єром Британії Кіром Стармером, президентом Франції Емманюелем Макроном та генсеком НАТО Марком Рютте.
Формат вечірнього зібрання виглядає як спроба сформувати європейський центр ваги в процесі, де США традиційно домінують. Для Берліна, Парижа і Лондона результат переговорів визначає не лише долю України, а й архітектуру європейської безпеки на десятиліття вперед.
Росія, за очікуваннями, не надсилала представників до Берліна. Це підкреслює асиметрію процесу: Захід намагається узгодити єдину позицію, щоб потім або примусити Москву до реального припинення вогню, або зафіксувати, що Кремль не готовий до миру навіть за компромісних пропозицій.
Німеччина відіграла роль організатора, який зібрав переговори поспіхом, коли тиск на всіх учасників різко зріс. Дипломатичний марафон відбувається на тлі очікувань, які Дональд Трамп сам підняв під час кампанії, обіцяючи швидко зупинити бойові дії, але реальність виявилася значно складнішою.
Канцлер Фрідріх Мерц публічно говорив про бажання «тривалого миру», визнаючи, що попереду «важкі питання». Ця формула — натяк на те, що компроміс вимагатиме рішень, які болісні для всіх сторін. Саме тому Європейські лідери прагнуть бути в кімнаті, де ухвалюються ключові умови.
Окремим сигналом став масштаб європейської участі: до Берліна мали прибути лідери Данії, Італії, Нідерландів, Норвегії, Польщі та Швеції, а також президентка Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн. Це демонструє, що питання війни в Україні вже давно не двостороння тема Києва і Москви.
Паралельно в Берліні планували заходи про українсько-німецькі економічні зв’язки. Це важливо, бо гарантії безпеки — це не лише війська чи зброя, а й довгий ресурс: виробництво, інвестиції, стійкість економіки та здатність витримувати тиск у разі затяжного протистояння.
Головний нерв переговорів — території, які Росія не окупувала, але які США пропонують розглядати як потенційний предмет торгу. Для України це червона лінія, бо вона створює прецедент: можна вимагати більше, ніж захопив, і все одно отримати це в результаті дипломатії.
Європейська позиція в цьому питанні обережно жорстка. Лідери не хочуть виглядати як ті, хто підштовхує Україну до капітуляційних рішень, але водночас розуміють, що без якогось формату припинення вогню війна може тривати роками. Тому вони підтримують ідею контрпропозиції Києва.
Ситуацію ускладнює спадщина попередніх американських напрацювань. Минулого місяця США представили 28-пунктовий «план миру», який українці відкинули як надто близький до російських інтересів. Європа не відкинула його повністю, але фактично стала на бік права України запропонувати власну рамку.
Контрпропозиція України зводиться до збереження територій, які вона контролює зараз, плюс гарантії безпеки від Вашингтона. Це намагання уникнути логіки «винагороди агресора» і водночас створити мінімальну конструкцію, яка може бути продана як «успіх» усім учасникам переговорів.
На тлі берлінських зустрічей ЄС зробив ще один крок у напрямку тиску на Росію, оголосивши санкції щодо людей і компаній, пов’язаних з продажем російської нафти. Паралельно Брюссель спростив процедури, які дозволяють швидше запроваджувати обмеження проти Білорусі як ключового союзника Москви.
Ці санкції важливі не як символ, а як аргумент у переговорах. Якщо дипломатія не дає результату, економічний тиск стає інструментом, який змушує переглядати розрахунки. Але санкції працюють лише тоді, коли їх підтримують ключові юрисдикції й коли вони стабільні, а не ситуативні.
Берлінський саміт показує, що дипломатичний процес переходить у фазу «великих розвилок». Або сторони погоджуються на формулу припинення вогню з реальними гарантіями безпеки, або переговори зависають, і війна в Україні продовжує виснажувати економіки та армії, змінюючи баланс сил у Європі.
Для України критично не допустити миру, який є лише паузою. Якщо відмову від НАТО не підкріпити механізмом стримування, Росія отримає час на відновлення сил і може повернутися з новими вимогами. Тому гарантії безпеки — це не риторика, а питання виживання держави.
Для США головний ризик — втратити довіру союзників, якщо Вашингтон продавлюватиме рішення, які Європа сприйме як небезпечний прецедент. Для Європи ризик інший: якщо вона не буде активним учасником, її безпеку визначать рішення, ухвалені без урахування європейських реалій.
У короткій перспективі ключовим результатом берлінського раунду стане не «мир за один день», а зближення позицій щодо територій і гарантій. Якщо цього не відбудеться, дипломатичний процес може перетворитися на затяжний торг, у якому кожна сторона тягне час, підвищуючи ставки.
У довгій перспективі Берлін може стати точкою, де Європейські лідери вперше системно візьмуть на себе частину переговорної відповідальності разом зі США. Це змінює майбутнє: Україна отримує ширшу коаліцію підтримки, а Росія стикається з більш узгодженим Заходом.
Фінальний висновок поки жорсткий: розбіжності між США та Європою щодо територіальних поступок не зникли, але з’явився простір для компромісу через інші параметри — НАТО та гарантії безпеки. Саме від того, чи вдасться зафіксувати ці гарантії на практиці, залежить шанс на справді тривалий мир.
