Пролог: нове déjà vu українських фінансів
Фінансова історія України знову повертає нас до знайомого сценарію: у розпал року з’ясовується, що оборонному бюджету бракує сотень мільярдів гривень, без яких країна ризикує опинитися перед кризою наприкінці року. Цього разу йдеться про 300 мільярдів гривень – суму, якої не вистачає, аби утримати армію, профінансувати закупівлі озброєнь та забезпечити стабільність фронту. Водночас уряд продовжує ухвалювати рішення про нові соціальні програми, створюючи враження фінансової щедрості, яка стоїть у суперечності з реальністю.
Ситуація виглядає парадоксально: з одного боку, держава має рекордні обсяги зовнішньої допомоги, а з іншого – не може забезпечити критичні військові потреби. Чому це відбувається? Відповідь криється у структурі бюджету, обмеженнях донорів і стратегічних рішеннях влади.
Проблема двох бюджетів
Ключ до розуміння нинішньої фінансової кризи лежить у так званому поділі бюджету. Від початку великої війни міжнародні партнери надали Україні понад 144 мільярди доларів. Це безпрецедентні суми, проте вони мають суворе обмеження: витрачати їх на військові потреби заборонено. Таким чином, усі зовнішні кошти йдуть на фінансування цивільних видатків – медицини, освіти, державного управління, соціальних програм.
Водночас оборона фінансується виключно з внутрішніх ресурсів: податків, зборів, приватизації та внутрішніх запозичень. У результаті утворюється парадокс: держава має "зайві" мільярди доларів на рахунках, але не може перекинути їх на фінансування війська. Це змушує уряд іти традиційним шляхом – ухвалювати нові бюджетні зміни, підвищувати податкове навантаження та збільшувати боргові запозичення.
Саме наявність вільних цивільних ресурсів пояснює, чому уряд регулярно ухвалює рішення про "роздачу грошей" у вигляді нових соціальних програм. Влада намагається балансувати між потребами суспільства і вимогами війни, проте кожна така ініціатива лише загострює суперечність між двома бюджетами.
Соціальні програми як політична стратегія
За останні місяці уряд Юлії Свириденко ухвалив низку рішень, що передбачають розширення державної підтримки населення. Йдеться про збільшення фінансування програми "Національний кешбек", видачу грантів малому бізнесу, програму "пакунок школяра", створення центрів життєстійкості, а також підтримку сфер культури та перекваліфікацію працівників.
З одного боку, ці програми мають очевидний політичний ефект – вони демонструють, що держава дбає про громадян, навіть у складні часи війни. З іншого – створюється враження дисонансу, адже на оборону коштів катастрофічно бракує. Критики стверджують, що подібна "щедрість" уряду може мати популістичний характер, спрямований на підтримку рейтингу влади, а не на стратегічне планування.
Особливу увагу варто звернути на те, що подібні програми фінансуються саме за рахунок зовнішніх ресурсів, які не можна спрямувати на військові цілі. І тут постає складне моральне питання: чи виправдано фінансувати цивільні ініціативи, коли армія потребує кожної гривні?
Вартість війни та її непередбачуваність
Ще на початку 2025 року експерти попереджали, що заплановані видатки на оборону будуть перевищені. Причина проста – війна непередбачувана, а потреби армії зростають швидше, ніж здатність держави забезпечити їх. Навіть додаткове фінансування на 400 мільярдів гривень, ухвалене в липні, не змогло перекрити реальні витрати.
Основна стаття перевитрат – закупівля озброєння та боєприпасів. Без цього неможливо утримувати фронт і вести активні бойові дії. Проте саме ці витрати зростають найбільш динамічно. Вони змушують уряд щоразу переглядати кошторис і шукати додаткові ресурси, які дедалі важче знайти без підвищення податків і збільшення боргового тягаря.
Таким чином, Україна опинилася в замкненому колі: внутрішні доходи не покривають військових потреб, а зовнішня допомога не може бути використана на армію. Цей дисбаланс стає стратегічним викликом, який потребує не ситуативних рішень, а нової моделі бюджетної політики.
Чи є вихід із фінансового глухого кута?
Питання, яке сьогодні стоїть перед Україною, надзвичайно складне: як закрити дефіцит оборонного бюджету у 300 мільярдів гривень, не руйнуючи економіку та не втрачаючи довіри суспільства? Варіантів кілька, але жоден з них не є простим чи безболісним.
Перший шлях – підвищення податків. Це вже відбувалося у попередні роки, коли влада збільшувала навантаження на банківський та фінансовий сектор. Проте такий крок має межу, адже надмірне оподаткування може загальмувати економіку та знизити інвестиційну активність.
Другий шлях – збільшення внутрішніх запозичень. Однак і тут є ризик: надмірна залежність від внутрішнього ринку призводить до зростання боргового тиску та підвищує ризик інфляції.
Третій шлях – дипломатичний. Україна може спробувати переконати партнерів дозволити використання частини зовнішніх коштів на військові потреби. Це завдання складне, але без його вирішення бюджетна криза повторюватиметься знову і знову.
Висновок: баланс між війною і виживанням
Сьогоднішня ситуація з бюджетом – не просто цифри у звітах Міністерства фінансів. Це питання виживання держави, яка веде найважчу війну у своїй новітній історії. 300 мільярдів гривень – не абстрактна сума, а конкретні ракети, боєприпаси, бронетехніка та життя військових, які залежать від фінансової спроможності країни.
Влада має знайти відповідь на головне питання: як поєднати потреби війни та суспільства, не жертвуючи жодним із цих напрямів. Без цього Україна ризикує опинитися в ситуації, коли соціальні програми працюють, але фронт не має достатньої підтримки.
Зрештою, будь-яка фінансова стратегія повинна будуватися навколо пріоритету оборони. Адже без перемоги не буде ані соціальних програм, ані економічного розвитку, ані самої держави, яка сьогодні балансує на межі виживання.
