Коли в Тегерані був пошкоджений будинок Аббаса Кіаростамі, іранська влада майже миттєво перетворила цей епізод на політичний меседж. Речник МЗС Ірану Есмаїл Багаї не просто повідомив про удар, а подав його як доказ того, що війна США та Ізраїлю спрямована не лише проти держави, а й проти іранської культури та ідентичності.
У цьому й полягає суть моменту. Багаї послався на Кіаростамі не як на приватну людину і не як на родину, що пережила атаку, а як на символ національної цивілізації. Він окремо згадав Taste of Cherry — фільм, що приніс режисерові «Золоту пальмову гілку» в Каннах 1997 року.
Водночас фактична рамка цієї історії поки обмежена тим, що публічно підтверджено сином режисера Ахмадом Кіаростамі та іранськими офіційними особами. За повідомленням The New Arab, Ахмад написав, що будинок у районі Чизар був пошкоджений під час ударів по Тегерану; незалежної повної верифікації масштабу руйнувань у відкритих джерелах поки немає.
За попереднім аналізом редакції Дейком, головне тут не саме пошкодження будинку, а швидкість, з якою держава вмонтувала цей факт у свою воєнну пропаганду. Іран намагається показати, що під бомбами опинилася не просто міська забудова, а культурна спадщина, і тим самим розширює моральний аргумент проти війни.
Це працює ще й тому, що Кіаростамі справді є фігурою виняткового масштабу для іранського кіно. Офіційний профіль Praemium Imperiale називає його піонером іранського кінематографа й одним із найвпливовіших режисерів свого часу, а також нагадує, що саме він став першим іранським режисером, який здобув Palme d’Or у Каннах.
Але саме тут починається найгостріша суперечність. Культурний символ, яким сьогодні прикривається офіційний Тегеран, ніколи не був для системи цілком зручним. Criterion нагадує, що Taste of Cherry побудований навколо теми самогубства — табуйованої в ісламському контексті, — а тому сам фільм із самого початку існував у напруженні з нормативною мораллю держави.
Ще промовистіший інший факт: у біографії Praemium Imperiale зазначено, що фільм Кіаростамі Ten 2002 року не був схвалений іранською цензурою. Це важлива деталь. Вона показує, що нинішнє офіційне возвеличення режисера не скасовує старої реальності: іранська влада може одночасно пишатися митцем назовні й обмежувати його всередині країни.
Сам Ахмад Кіаростамі в публічному дописі, на який посилається The New Arab, описував не цивілізаційний пафос, а дуже приватну втрату. Він писав, що його мати телефонувала переляканою, а про пошкодження будинку батька він дізнався вже зранку; також він згадав, що режисер називав цей дім «найспокійнішим місцем у світі». У цих словах немає тріумфальної риторики — лише мова дому, пам’яті й крихкості.
Саме тому державне привласнення цієї історії виглядає настільки показово. Коли режим бере приватний біль і перетворює його на доказ власної політичної правоти, він не просто «захищає культуру». Він встановлює контроль над тим, як культура має бути прочитана в момент війни. Це вже не пам’ять про митця, а боротьба за монополію на його значення. Такий висновок є аналітичним, але прямо випливає з поєднання офіційної риторики Багаї та відомої напруги між творчістю Кіаростамі й іранською цензурою.
Ширший контекст лише підсилює цю логіку. UNESCO на початку березня висловило занепокоєння щодо захисту культурної спадщини на тлі ескалації в регіоні й окремо повідомляло про пошкодження Голестанського палацу в Тегерані. The New Arab також зазначає, що агентство ООН уже підтвердило пошкодження кількох культурних та історичних об’єктів в Ірані.
Отже, твердження Ірану про удар по культурі не є повністю порожнім — війна справді зачіпає культурну спадщину. Але це не знімає іншого питання: хто саме й з якою метою отримує право говорити від імені цієї культури. І тут Тегеран намагається підмінити складну історію іранського кіно простим державним наративом про зовнішнього ворога.
Кіаростамі був важливим не тому, що зручно вкладався в офіційні формули, а тому, що його кіно постійно виходило за їхні межі. Його стиль, за Praemium Imperiale, був водночас глибоко вкорінений в іранській реальності й зрозумілий універсально; саме така подвійність і робить його непридатним для грубого державного плаката.
Тому ця історія про будинок у Чизарі — не лише про війну, Іран, США чи Ізраїль. Це ще й історія про те, як авторитарна держава намагається мобілізувати мистецтво вже після того, як саме мистецтво роками жило під тиском цензури. У цьому сенсі справжня боротьба точиться не тільки за територію чи наратив війни, а й за право визначати, ким був Аббас Кіаростамі — державним символом чи незалежним голосом іранської культури.
