У паризькому Théâtre des Bouffes du Nord глядач заходить не в зал, а ніби в доказову кімнату. Під ногами — тканина й одяг, попереду — хор і проєкції. Перед початком звучить прохання вийти, якщо стане нестерпно: тут говорять про травму.
Франція й далі проживає свою хвилю розмов про сексуальне насильство: від побутових історій до гучних зал суду. Після справи Жізель Пелікот у публічній мові закріпилися слова «зґвалтування», «згода», «відповідальність» — без евфемізмів.
Тепер на горизонті — судовий процес у справі French Bukkake, де групу чоловіків обвинувачують у злочинах, пов’язаних із торгівлею людьми та насильством під час зйомок порноконтенту. За підрахунками редакції Дейком, саме відчуття «суд ще попереду» і підштовхнуло театр говорити першим.
Постановка Лоррен де Сагазан має промовисту назву Chiens («Пси»): це не реконструкція, а пластично-музична інсталяція. Авторка ставить питання про те, як суспільство дивиться на біль — і що робить із ним, коли біль монетизують.
У виборі форми є принципова стриманість: замість «відтворення» — тексти, світло, ритуальні мотиви. У центрі — не сцени насильства, а механізм, який дозволяє йому ставати «нормою» та продуктом для масового споживання.
Найгостріша претензія до таких робіт звучить просто: театр створює публічний осуд до рішення суду. Коли мистецтво торкається кримінальних обвинувачень, воно ризикує зіштовхнутися з презумпцією невинуватості й підмінити правосуддя моральним вердиктом.
Дія розгортається в серії сюрреалістичних картин, деякі з яких поставлені на переоркестровану музику Й. С. Баха — Жан-Луї Фернандес
Та де Сагазан, навпаки, заявляє, що її цікавить сама крихкість нашої віри в справедливість. Chiens «незручнить» ідеал правосуддя і ставить запитання про те, кого система здатна чути, а кого — тільки фіксувати в протоколі як «потерпілу».
Ключовий прийом — зіткнення «сакрального» та «ринкового». Літургійна музика, Бах і хор з’являються там, де глядач звик бачити холодну мову індустрії. Це спосіб показати: насильницька порнографія існує не на маргінесі, а поруч із культурною «вітриною».
Інша площина — цифрова. Порнографічна індустрія давно працює як платформа: з ролями продюсерів, «кастингів», оплат і алгоритмів поширення. Те, що в суді називають злочинною схемою, у мережі маскується під «розвагу», «контент» і «вільний вибір».
Юридично справа French Bukkake вже пройшла довгий шлях: рішення про направлення до суду оскаржували, а межі обвинувачень уточнювалися роками. Важливо, що в публічному полі постійно змагаються дві мови — «вони погоджувалися» і «їх змушували».
У 2025 році ситуацію змінила правова деталь: Касаційний суд визнав можливими обтяжуючі обставини «сексизму» та «расизму» у зв’язку з висловлюваннями й контекстом відео, а це підвищує «стелю» покарання. Суд відкинув кваліфікацію «тортур», але рамку посилив.
Паралельно держава вже робила інтелектуальний «аудит» проблеми. У доповіді Сенату «Porno: l’enfer du décor» окремо розглянуто French Bukkake і споріднені кейси, описано системність насильства та провали саморегуляції індустрії. Для політики це аргумент про права жінок, а не про «мораль».
Там же звучить важка для суспільства думка: контракт і гроші не гарантують свободи, якщо людина ізольована, залежна і введена в оману. «Культура згоди» не працює як підпис під дрібним шрифтом — бо згода не може бути наслідком страху чи пастки.
Це й пояснює, чому театр бере на себе роль «передсудового» простору. Він не визначає винних, але переводить увагу з персоналій на структуру: як вербують, як знецінюють, як примушують мовчати, і як суспільство відвертається, коли тема стає надто брудною.
Де Сагазан не намагається відтворити на сцені експлуатацію та тортури, про які стверджує обвинувачення у справі — Жан-Луї Фернандес
Проте ризик залишається: глядач легко починає думати про себе як про присяжного. Мистецтво емоційно швидше за суд, а емоція любить крапку. Після фінальної сцени хочеться вироку — і це спокуса, від якої правова держава зазвичай застерігає.
Водночас замовчування теж має ціну. Коли десятки заявниць роками чекають слухань, публічна тиша стає ще одним шаром насильства. Театр у таких випадках працює як «свідчення» — не доказ, а сигнал суспільству, що проблема існує вже зараз.
У цьому сенсі пам’ять про справу Пелікот — показова. Раніше «Дейком» писав про вирок у грудні 2024 року і про те, як відкритий процес перетворив приватний жах на загальнонаціональну розмову. Це створило прецедент: прозорість інколи лікує більше, ніж мовчання. https://daycom.com.ua/news/zvinuvalnim-virokom-zavershivsya-zhahliviy-sudoviy-proces-u-franciyi-istoriya-g-izel-pelikot-stala-simvolom-nadiyi
Порівняння двох кейсів підсвічує різницю: у Пелікот насильство було «домашнім», а тут — індустріальним, із камерами та збутом. Та спільне одне: механіка знеособлення жертви й перетворення її на «функцію» у чоловічому сценарії.
Тому дебати навколо Chiens — не лише про естетику. Це суперечка про межі: де проходить лінія між художнім осмисленням і втручанням у судовий процес, між свободою слова і правом на справедливий розгляд без тиску натовпу.
На рівні політики відповідь, ймовірно, шукатимуть у правилах для порнографічних платформ і в практиках швидкого видалення незаконного контенту. На рівні культури — у чесності: чи не перетворюємо ми чужий біль на «перформанс», навіть коли декларуємо солідарність.
Фінальне запитання, яке залишає подібний театр, звучить без патетики: що робить глядач, коли вже знає. Підтримати сервіси допомоги, вимагати відповідальності від платформ, не купувати «норму» насильства як розвагу — інколи це й є найреальніша відповідь, доки суд ще не почався.
