Обмін 1000 на 1000: хронологія й основні цифри
23, 24 і 25 травня стали днями великої надії для українського суспільства — Україна провела три етапи обміну полоненими у форматі "1000 на 1000". За ці дні додому повернулися 1000 наших співвітчизників, зокрема 270 військових та 120 цивільних у першій хвилі, 307 військовослужбовців у другій, а ще 303 — у третій.
Формат обміну став рекордним за кількістю звільнених, і для багатьох родин це були довгоочікувані миті щастя. Проте у цьому великому потоці звільнень особливо боляче виділяється одне — серед повернених не було жодного бійця "Азову". Ані також людей, яких було взято в полон ще в перші роки російської агресії, починаючи з 2014 року.
Це викликало хвилю емоцій у суспільстві, критику з боку частини військових і громадських діячів та запитання: чому саме ці люди залишаються в заручниках? Хіба не всі українські військовополонені рівні у прагненні держави повернути їх додому?
Пояснення Координаційного штабу: кого і як обмінюють
На ці болючі питання відповів заступник голови Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими Андрій Юсов. У коментарі журналістам він зазначив, що обмін відбувався за принципом "взаємних списків" — тобто, обидві сторони формували перелік осіб, яких готові передати.
З українського боку йде боротьба за кожного полоненого, однак саме російська сторона визначає, кого включити до свого списку на передачу. Тобто, навіть якщо українці готові повернути конкретного бійця "Азову", або цивільного, що перебуває в полоні понад вісім років — це не гарантує згоди протилежної сторони.
Юсов акцентує: Україна працює в умовах повномасштабного вторгнення, де часом доводиться лавіювати між вимогами, гуманітарними викликами та моральними дилемами. Тим не менш, питання звільнення Маріупольського гарнізону, зокрема бійців "Азову", залишається пріоритетним напрямом.
Позиція Росії: відмова визнавати статус і блокування обмінів
Найболючішою темою у цій ситуації є те, що Росія часто відмовляється визнавати захоплених українців як військовополонених. Йдеться про тих, хто потрапив до рук ворога ще у 2014–2015 роках. У таких випадках російська влада заявляє, що ці люди не підпадають під Женевські конвенції, а значить — не можуть бути об'єктами для обміну.
Це кричуще порушення міжнародного гуманітарного права. Подібні заяви не лише заперечують правовий статус полонених, а й розмивають саму концепцію людяності. Україна та міжнародні організації неодноразово заявляли: усі, хто був позбавлений волі в контексті збройного конфлікту, мають право на захист і повернення.
Але що робити, коли одна зі сторін навмисно відкидає ці норми? Коли цивільні громадяни, затримані ще за участь у протестах або журналістській діяльності, перебувають за ґратами майже десятиліття без жодного шансу на обмін?
Реакція суспільства і голоси військових
Одним із найяскравіших голосів, що пролунали після останньої хвилі обмінів, став полковник Денис Прокопенко, командир бригади Нацгвардії "Азов". У своїй заяві він прямо висловив недовіру до влади, підкресливши, що за ці три дні не було звільнено жодного "азовця".
Це стало болючим ударом не лише для родин захисників Маріуполя, але й для всього суспільства, яке пам’ятає подвиг героїв "Азовсталі". У соціальних мережах почали з’являтись дописи з вимогами прозорості в перемовинах, а також чіткої державної стратегії щодо повернення бійців, що віддали все заради оборони країни.
Станіслав Асєєв, колишній політв'язень Кремля, звернув увагу на ще одну драму — серед звільнених у межах "1000 на 1000" немає жодного з цивільних, які були схоплені у 2014–2015 роках. Люди, що вже провели за ґратами в Росії вісім років, залишаються поза фокусом перемовин.
Міжнародне право і українська дипломатія
Україна постійно піднімає питання обміну полоненими на міжнародному рівні. Усі зусилля дипломатів, правозахисників та громадських організацій спрямовані на те, щоб повернення кожного громадянина стало реальністю. Проте є те, що Україна не здатна змінити самостійно — небажання Росії дотримуватись норм міжнародного гуманітарного права.
У рамках Женевських конвенцій військовополонені мають право на гідне поводження, захист та повернення. Будь-яка дискримінація за часом взяття в полон або належністю до певного підрозділу — це юридично нікчемна позиція, яка демонструє зневагу до міжнародних норм.
І все ж, Україна не зупиняється. Попри численні відмови, попри маніпуляції, держава продовжує працювати над кожним ім’ям, кожною долею. І саме в цьому — справжній прояв сили.
Шлях до справедливості: що далі?
Повернення кожного полоненого — це не лише про обмін. Це про боротьбу за пам’ять, за людяність, за обличчя нашої держави. Бійці "Азову", захоплені цивільні, українці, які роками чекають на свободу — вони не забуті. І держава, як і суспільство, не має морального права їх забути.
Варто пам’ятати: за кожним списком стоїть людське життя. Доки бодай один українець залишається в неволі — боротьба триває. І перемога — це не лише визволення територій, а й повернення кожного з тих, хто за цю свободу боровся й страждав.
