Дамаск, який роками залишався периферією для української дипломатії, раптово опинився в центрі нової геополітичної конфігурації. Візит Володимира Зеленського та багаторівневі переговори — двосторонні, командні й тристоронні за участю Туреччини — сигналізують про зміну підходу Києва до Близького Сходу. Це вже не символічна присутність, а спроба інтегруватися в складну систему регіональних балансів.
Формат зустрічей вказує на ширший задум. Діалог із президентом Сирії Ахмедом аш-Шараа доповнився роботою делегацій і окремим тристороннім треком за участю Анкари. Така архітектура переговорів створює одразу кілька каналів впливу — політичний, безпековий і економічний — і дозволяє уникати вузької залежності від одного партнера.
Ключовою темою стала безпека — не лише в українському контексті, а й у ширшій регіональній логіці. Ситуація довкола Ірану, напруження в Сирії та роль Туреччини як стабілізуючого, але водночас амбітного гравця формують складне тло для переговорів. Україна намагається вписатися в цей контекст як партнер, здатний не лише отримувати, а й пропонувати досвід.
За попереднім аналізом Дейком, тристоронній формат із Туреччиною є найбільш показовим елементом цієї поїздки. Анкара фактично виступає містком між різними центрами сили в регіоні, а її участь легітимізує українську присутність у сирійському діалозі. Це відкриває для Києва додаткові дипломатичні коридори, зокрема в питаннях безпеки Чорноморського регіону та енергетичних маршрутів.
Окрема лінія переговорів — енергетика та інфраструктура. Сирія, попри тривалу війну, залишається потенційним вузлом для відновлення транспортних і енергетичних ланцюгів. Для України це шанс не лише долучитися до майбутніх проєктів відбудови, а й закріпити свою роль як експортера технологій і досвіду відновлення критичної інфраструктури.
Не менш важливою є тема продовольчої безпеки. Україна, яка вже кілька років виступає одним із ключових постачальників зерна в кризові регіони, прагне закріпити цю роль і на сирійському напрямі. Йдеться не лише про гуманітарний вимір, а й про формування довгострокових економічних зв’язків, які здатні пережити політичні коливання.
Водночас у переговорах чітко простежується український внутрішній порядок денний. Обговорення війни з Росією та можливих переговорних процесів переноситься на нові майданчики. Це частина ширшої стратегії — розширити географію дипломатичної підтримки та залучити до діалогу країни, які традиційно не були активними учасниками європейського безпекового порядку.
Інтерес до обміну воєнним і безпековим досвідом додає ще один вимір. Сирія має власний, хоча й суперечливий, досвід тривалого конфлікту, а Туреччина — практику операцій у складному середовищі. Україна, своєю чергою, накопичила унікальні знання сучасної війни високої інтенсивності. Поєднання цих досвідів може стати основою для нових форматів співпраці.
Важливо й те, що Київ діє без різких заяв чи символічних жестів. Тон переговорів — стриманий, акцент зміщений на практичні результати: безпека, інфраструктура, продовольство, відбудова. Це свідчить про поступову еволюцію української зовнішньої політики від реактивної до проактивної, де кожен новий напрям розглядається як інструмент довгострокового впливу.
Дамаск у цій конфігурації — не кінцева точка, а тестовий майданчик. Якщо тристоронній формат із Туреччиною покаже ефективність, подібні моделі можуть бути масштабовані на інші регіони. Для України це означає вихід за межі традиційної європейської дипломатії та формування нової мережі партнерств, де безпека й економіка працюють як єдина система.
У підсумку ці переговори не змінюють миттєво баланс сил, але вони змінюють саму логіку української присутності у світі. Київ дедалі впевненіше входить у складні регіональні процеси, пропонуючи не лише запити, а й рішення. І саме в цьому — головний результат дамаського дня.
