Європа зайшла в критичний тиждень, коли рішення про фінансування України може визначити не лише стійкість Києва, а й репутацію самого ЄС. Напередодні саміту ЄС бельгійський прем’єр Барт Де Вевер виступив із жорстким “ні” щодо плану на базі активів РФ.
Він визнав: якщо Євросоюз не знайде грошей, це буде “ultimate geopolitical embarrassment” — геополітична ганьба, наслідки якої Європа відчуватиме десятиліттями. Але саме це попередження не стало для нього аргументом підтримати репараційний кредит у нинішньому вигляді.
Проблема впирається в заморожені російські активи. У Euroclear в Бельгії зосереджено близько 185 млрд євро з загальноєвропейського масиву, який хочуть задіяти для фінансування України. Де Вевер наголошує: концентрація грошей робить його країну головною мішенню ризиків.
Його ключовий аргумент — міжнародне право та прецедент суверенних резервів. Він називає ідею “сумнівною” юридично, бо будь-яка схема, яку Москва трактує як вилучення, може перетворитися на довгу війну в судах і удар по довірі до європейських інститутів.
Окремо він б’є по нерву фінансових ринків: якщо інвестори вирішать, що в Європі можна політичним рішенням “перепакувати” чужу власність, це зачепить саму модель зберігання активів і роль Euroclear. Для Бельгії це не теорія, а ризик по національній економіці.
Де Вевер використовує образ, який уже став мемом у брюссельських кулуарах: прибутки з іммобілізованих резервів — це “золоті яйця”, що їх несе гуска. На його думку, нинішній задум означає “приготувати й з’їсти гуску” — разом із джерелом майбутніх доходів і стабільності.
Водночас він не грає в ізоляцію. Де Вевер прямо сказав: якщо інші погодяться на повний ризик-шерінг і реальний захист Бельгії, “тоді ми всі стрибнемо з цього обриву разом” і сподіватимемося, що “парашут витримає”. Тобто принципово він торгується за гарантії.
Його перелік умов повторюється: ліквідні гарантії, захист від російської помсти, страховка проти контрзаходів і юридичних атак, а також письмові механізми розподілу збитків. І головне — він заявляє, що “досі не бачив жодного тексту”, який би ці умови закривав.
Суперечка виглядає як конфлікт між моральною необхідністю і технічно-правовою реальністю. Бельгія не заперечує підтримку Києва як таку, але відмовляється бути “першим доміно”, яке впаде під російськими позовами чи фінансовими шоками через рішення всього блоку.
Де Вевер також визнає політичну динаміку: альтернативи майже зникли після того, як Німеччина публічно поставила вагу за репараційний кредит. Коли Берлін штовхає схему вперед, простір для “плану Б” звужується, а тиск на скептиків зростає в рази.
На боці схеми — великий табір: Німеччина, Польща, країни Балтії, а також північні держави. Вони наполягають, що без швидкого рішення фінансування України провалиться, а підтримка Києва перетвориться на серію коротких латок замість прогнозованого горизонту на 2026–2027 роки.
Прапори Європейського Союзу біля штаб-квартири Європейської Комісії в Брюсселі в понеділок — Ів Герман
Противники не повністю самотні: Італія, Болгарія та Мальта теж сигналізували обережність. Це важливо, бо дає Де Веверу політичне прикриття: його позиція виглядає не як примха однієї столиці, а як груповий страх перед правовою мінною картою.
У центрі всього — довіра до Euroclear як до глобального вузла. Якщо інституція стане ареною примусових операцій із чужими резервами, навіть під юридичною обгорткою, ринок може переоцінити ризики зберігання активів у ЄС. Для Бельгії це ризик системний, не точковий.
Тому Де Вевер говорить про “ліквідність” не випадково. Якщо Росія або пов’язані структури почнуть обстрілювати систему позовами чи блокуваннями, можуть виникати операційні розриви, що потребуватимуть швидких грошей і гарантій від партнерів, інакше удар ляже на бельгійський бюджет.
Його риторика жорстка, але логіка прагматична: або колективна відповідальність, або відмова. Саме тут ЄС впирається у класичну дилему: європейська солідарність красиво звучить у деклараціях, але у фінансових ризиках солідарність має бути прописана цифрами й механізмами.
Політичний тиск теж видно неозброєним оком. Де Вевер натякає, що є сили, які були б раді “розірвати Європу на шматки” і довести саміт до хаосу “з ножами наголо”. Це сигнал, що питання активів РФ уже стало полем внутрішньої боротьби за модель ЄС.
Для України ця дискусія звучить сухо, але наслідки максимально конкретні. Якщо фінансування України зірветься, у Києва з’явиться діра в бюджеті й оборонному плануванні. Якщо ж гроші підуть, це зміцнить переговорну позицію і зменшить залежність від ситуативних пакетів.
Для Європи ставка — власна суб’єктність. Саміт ЄС перетворюється на іспит: чи здатен блок діяти швидко, коли загроза не теоретична. Де Вевер прямо формулює: провал — це не “помилка”, а довготривала геополітична ганьба й втрата авторитету.
Суть його “ні” — не в бажанні зупинити допомогу Україні, а в небажанні запустити механізм без страховки. Він хоче, щоб рішення було не героїчним, а юридично броньованим і фінансово керованим. Інакше, на його думку, ЄС отримає кризу в кризі.
Найближчі години покажуть, чи здатні лідери ЄС зібрати пакет гарантій, який зніме бельгійські заперечення. Якщо компроміс знайдуть, репараційний кредит стане новим інструментом тиску на Москву й підтримки Києва без прямої конфіскації резервів.
Якщо ж “тексту, що влаштовує Бельгію”, так і не буде, Європі доведеться або тиснути на Де Вевера більшістю, ризикуючи легітимністю схеми, або шукати інші джерела. У будь-якому сценарії тема заморожених російських активів лишиться нервом ЄС на роки.
