Спроба переглянути долю Гази: геополітичний вибух чи нова сторінка історії?
Питання, яке звучало ще від початку арабо-ізраїльських конфліктів, знову постало з дивовижною різкістю: Дональд Трамп заявив про намір «узяти під контроль Сектор Газа» і переселити все палестинське населення в інші країни. Попри те, що юридично такий крок виглядає сумнівним, а з погляду міжнародного права фактично неможливим, президент США подав його як унікальну можливість змінити долю Гази.
Трамп назвав свій план «шансом перетворити зруйновану територію на справжню перлину Близького Сходу», обіцяючи зробити з Гази «нову Рив’єру», яка приваблювала б туристів і створювала робочі місця. Проте в основі цього амбітного задуму лежить ідея, що два мільйони людей, більшість із яких потомки біженців від війни 1948 року, повинні примусово залишити свої домівки.
Утім, попри всю резонансність пропозиції, питання про те, наскільки вона реалістична, залишається відкритим. Довготривалий конфлікт між Ізраїлем та палестинцями завжди мав надскладний характер, і безповоротне вирішення його долі зовнішніми силами неодноразово зазнавало критики. Ідея перегляду міжнародних кордонів ззовні несе загрозу нової хвилі нестабільності, особливо у світі, де будь-яка політична ініціатива миттєво перетворюється на об’єкт глобальної поляризації.
Позиція арабських сусідів у цьому питанні більш ніж скептична: і Йорданія, і Єгипет рішуче відкидають перспективу прийому мільйонів нових біженців, справедливо зауважуючи, що будь-який такий потік може спричинити додаткові соціально-економічні труднощі. Водночас, ізраїльська влада в особі прем’єр-міністра Біньяміна Нетаньягу не приховує своєї підтримки Трампа, називаючи його «людиною, яка бачить те, чого не бачать інші», і стверджуючи, що новаторське мислення допоможе «швидше прийти до миру».
Утім, усі спроби реалізувати настільки масштабний «план Трампа», ймовірно, зіткнуться з низкою перепон. Юридична суперечливість, відсутність згоди країн регіону та неминучий спротив самих палестинців ризикують перетворити амбітне бачення «американської Гази» на довготривалу кризу з тяжкими політичними та гуманітарними наслідками.
Передумови конфлікту та історичний контекст: чому саме Газа?
Сектор Газа здавна перебуває в центрі палестино-ізраїльського конфлікту. Після 1948 року, коли палестинці масово втрачали домівки і ставали біженцями (подія, відома як Накба), багато хто опинився саме на цій вузькій прибережній території. Подальша окупація, періоди блокади, а також сутички з ізраїльськими силами неодноразово поглиблювали трагедію мирного населення. За словами міжнародних експертів, Газа є «символом незавершеного протистояння», яке живиться з обох боків десятиліттями конфронтації.
Єгипет контролював Газу з 1948 по 1967 рік, після чого, в результаті Шестиденної війни, Ізраїль взяв її під свій контроль. З роками регіон став одним із найгарячіших точок Близького Сходу через часті обстріли, блокаду й гуманітарні кризи. Поява руху «Хамас», який США, Ізраїль та інші держави визнають терористичним, змінила політичний ландшафт. Хамас встановив контроль над сектором у 2007 році, відтоді там фактично утворилося паралельне владне середовище, що конфліктувало з офіційною Палестинською адміністрацією.
Конфлікт перейшов у чергову гарячу фазу у жовтні 2023 року, коли бойовики Хамас здійснили теракти, що забрали життя понад 1200 ізраїльтян, а близько 250 людей були захоплені в заручники. У відповідь Ізраїль розпочав широку військову кампанію, внаслідок якої, за даними медичних структур Гази, загинули понад 47 тисяч осіб. Ця цифра включає і цивільне населення, і бойовиків, хоч офіційний поділ не завжди чіткий.
Після кількох тижнів руйнівних бомбардувань сторони уклали домовленість про припинення вогню. Проте було очевидно, що забезпечити довготривалий мир буде надзвичайно складно. Саме в цей момент Трамп і вирішив запропонувати свій «радикальний вихід», оголосивши, що США мають узяти Газу під контроль, а все палестинське населення переселити, «щоб воно не мало бажання повертатися до руїн».
Додатковим фактором залишається схильність Трампа змінювати усталені підходи. Нагадаємо, що під час своєї першої каденції він визнав Єрусалим столицею Ізраїлю, тим самим викликавши гострі протести палестинців. Тож нинішня пропозиція виглядає як логічне продовження його курсу на «нову політику» в Близькому Сході, який, утім, стикається з колосальним спротивом на міжнародній арені.
Політична ціна «Рив’єри Близького Сходу»
Урочиста обіцянка Трампа «перетворити зруйнований край на туристичний рай» давно стала предметом гострих обговорень серед експертів. Та попри привабливе звучання, цей план викликає багато запитань. По-перше, відсутність чіткої законодавчої бази для «легального захоплення» чужої території й переселення місцевого населення різко суперечить нормам міжнародного права. Відповідно до Женевських конвенцій, примусове переміщення населення з окупованої території заборонене, а тим більше — коли воно відбувається масово і без згоди самих людей.
По-друге, витрати на відбудову Гази після нещодавніх бойових дій просто астрономічні. За даними спеціального уповноваженого США у Близькосхідному регіоні Стіва Віткоффа, лише для відновлення основної інфраструктури може знадобитися від 10 до 15 років та мільярдні інвестиції. У секторі лишається близько 30 тисяч нерозірваних боєприпасів, що становить пряму загрозу життю цивільного населення та потенційних фахівців, які мали б «відбудовувати» регіон.
По-третє, самі палестинці категорично не згодні покидати власну землю. Представники Хамас, зокрема їхній речник Самі Абу Зухрі, відверто заявляють, що «Газа належить палестинському народу й ніхто не має права диктувати умови його переселення». На їхню думку, такий примусовий сценарій стане «рецептом нової катастрофи», спровокує довготривалі конфлікти й ризикує відкрити небезпечний прецедент у міжнародних відносинах.
Водночас офіційний Ізраїль, переживаючи внутрішню кризу через тривалу війну та загрозу з боку Ірану, схиляється до думки, що Хамас не повинен лишатися при владі у Газі. Прем’єр-міністр Нетаньягу шукає варіанти, що дозволили б усунути цю організацію від контролю над територією, але не всі ізраїльські політики підтримують тотальний примус до переселення. Хоча під час зустрічі з Трампом глава уряду й висловив захоплення «сміливістю» ідеї, реальні механізми втілення такої пропозиції лишаються розмитими.
Ще одним суттєвим моментом є позиція арабських держав, які відмовляються приймати палестинців, побоюючись ще більшої політичної та економічної нестабільності. І Єгипет, і Йорданія, які вже мають численні громади палестинців, застерігають, що подібний примусовий перехід кордонів викличе протест і стане фактором дестабілізації в усьому регіоні. Таким чином, «близькосхідна Рив’єра» ризикує перетворитися на ізольований проект без достатньої внутрішньої та зовнішньої підтримки.
Прийом Трампом пана Нетаньяху був його першою особистою зустріччю з іншим світовим лідером після його повернення до влади два тижні тому. Ерік Лі
Міжнародна реакція: закон, мораль та «велика угода»
Із огляду на принципи ООН, подібні ініціативи можуть бути розцінені як спроба насильно змінити демографічний склад регіону. Ба більше, у світовій політичній спільноті є потужний консенсус: будь-яке рішення повинно бути «двостороннім», тобто враховувати не лише позицію Ізраїлю та зовнішніх гравців, а й потреби палестинців. Ключові положення Женевських конвенцій свідчать, що переміщення цивільного населення може відбуватися виключно з гуманітарних міркувань, та й то лише тимчасово, аж ніяк не назавжди.
Наприклад, Франція та Німеччина вже виступили зі стриманою критикою пропозицій Трампа, наголошуючи, що «зміна статусу Гази силовим методом» буде вкрай небезпечною практикою. Європейський Союз також не схильний підтримувати такі радикальні заходи, покликаючись на необхідність двостороннього діалогу.
Водночас адміністрація США, що повернулася до «максимального тиску» на Іран і прагне контролювати ядерний потенціал Тегерана, перебуває у складному становищі. Із одного боку, Трамп прагне зміцнити свій імідж політика, здатного «розв’язувати вузли» в регіоні, з іншого — Вашингтон ризикує втратити залишки міжнародної довіри, якщо продемонструє готовність до невиправданого експерименту з мільйонами людських доль.
Останніми роками Білий дім уже намагався зіграти роль посередника, просуваючи ідею укладання мирних договорів між Ізраїлем та арабськими державами («Угоди Авраама»), однак ані Саудівська Аравія, ані інші ключові регіональні гравці не визнають перехід Гази під «зовнішній контроль» як прийнятний сценарій. Саудівська Аравія, до речі, наголошує на необхідності створення незалежної палестинської держави — це важлива умова для нормалізації відносин із Ізраїлем.
Думки експертів і очевидців: чи є шанс на розв’язання конфлікту?
Аналітики наголошують, що спроби «швидких рішень» у багаторічних суперечках здебільшого зазнають провалу. Кожне покоління політиків приходило з ідеєю «остаточного миру», та в підсумку конфлікт триває, змінюючи лише форми й масштаби. За словами Шіри Ефрон, старшої директорки з питань політики в організації Israel Policy Forum, Нетаньягу «завжди грає з часом», укладаючи короткострокові домовленості й уникаючи комплексного плану для Гази. «Будь-який форсований план може виглядати привабливо в телевізійних виступах, але в реальності він призводить до чергових протистоянь», — коментує вона.
Зі свого боку, Стів Віткофф, американський посланець на Близькому Сході, заявив, що відбудова Гази є «колосальною проблемою», де небезпека підстерігає на кожному кроці. 30 тисяч нерозірваних боєприпасів, зруйновані житлові квартали та відсутність базових комунальних послуг — усе це робить територію вкрай складною для повернення місцевих жителів. Однак, чи стане розв’язанням проблема «вічного вигнання» палестинців, залишається дискусійним.
Місцеві жителі, які вже пережили кілька раундів війни, висловлюють шок від самої пропозиції масового переселення. «У нас немає іншого дому, крім Гази, якою б зруйнованою вона не була», — говорить жінка, яку журналісти називають Умм Алі. Вона розповідає, що її родина, яка свого часу втратила маєток під час війни 1948 року, не уявляє, куди йти далі. «Ніхто не питав нас, чи згодні ми жити деінде. Просто вирішують за нас, як ніби ми не люди».
Психологи й гуманітарні працівники також б’ють на сполох: переселення мільйонів людей, багато з яких уже мають важкі травми війни, може стати детонатором нових соціальних і ментальних криз. Ба більше, примусове переміщення населення ризикує призвести до наростання радикальних настроїв, адже люди, позбавлені домівки, часто стають легкою здобиччю для екстремістських ідеологій.
Експерти вказують ще й на те, що навіть зі значними вливаннями грошей, створення «Рив’єри» на місці зруйнованих кварталів не зупинить терористичні загрози, якщо фундаментальні причини конфлікту залишаться невирішеними. Саме це підтверджує багаторічний досвід воєнних дій у регіоні: жоден інфраструктурний проект не стане гарантією миру без справедливого політичного врегулювання.
Що далі: ілюзія швидкого миру чи початок нових викликів?
Дональд Трамп наголошує, що переміщення палестинців може відбуватися «з їхньою згодою» за умови привабливих фінансових пакетів і створення гідних умов життя в «нових місцях». Проте його опоненти стверджують, що мова йде про банальний тиск, адже мало хто з людей у ситуації зруйнованих будинків і нестачі ресурсів зможе відмовитися від перспективи грошової допомоги. Вже неодноразово прозвучала критика: план масового переселення порушує норми гуманітарного права, оскільки нагадує імперську практику ХХ століття, коли великі держави «перемальовували» карту Близького Сходу під власні інтереси.
При цьому президент США продовжує завойовувати прихильників серед тих, хто втомився від постійного кровопролиття. Дехто готовий спробувати щось нове: «Якщо це зупинить війну, то чому б не спробувати?» — час від часу звучить в інтерв’ю з американськими консервативними оглядачами. Але навіть ці голоси визнають, що ідея виглядає занадто радикальною й потребує серйозних підстав, насамперед правових і моральних.
Тоді як дипломати США вже провадять розмови про створення «великої угоди» з Ізраїлем і Саудівською Аравією щодо нормалізації відносин, питання Гази може перетворитися на ключовий вузол усіх міжнародних переговорів. Чи зможуть сторони дійти до компромісу, який не передбачатиме тотального вигнання людей із рідної землі, але водночас гарантуватиме припинення терору з боку Хамас і безпеку для Ізраїлю?
Геополітичне тло цієї історії ускладнюється ще й фактом, що Іран продовжує розвивати ядерні технології, а США намагаються повернутися до політики «максимального тиску» проти Тегерана. Якщо ситуація в Газі стане черговим приводом для загострення суперечностей між Ізраїлем і Іраном, то регіон може знову опинитися на межі нової війни.
Пошук рівноваги між правом і політикою
План «Трамп — Газа» стоїть на перетині кількох складових: історичної несправедливості, сучасних військово-політичних викликів, юридичних колізій та моральних аспектів переселення населення. Усе це нагадує, що простих відповідей у багаторічному конфлікті не існує. Включення теми «США як потенційного власника Гази» в міжнародний порядок денний може стати каталізатором або великих змін, або нової ескалації.
З одного боку, ідея суттєво контрастує з обіцянками Трампа «вивести американські війська з Близького Сходу» та припинити «націюбудування» за кордоном. З іншого, це не перший випадок, коли екс-президент змінює свою риторику, орієнтуючись на короткострокові геополітичні вигоди. На тлі цього частина американців скептично дивиться на те, як «доленосне рішення» може вплинути на міжнародний престиж США.
Передбачається, що обговорення плану Трампа продовжиться в найближчі місяці, особливо з урахуванням ряду кризових точок у регіоні — від правлячої політики Нетаньягу до іранської ядерної програми. В будь-якому разі, доля Гази лишається більше, ніж просто «недобудованим мегапроектом»: вона — символ затяжного протистояння, і лише комплексні дипломатичні зусилля здатні запропонувати життєздатне рішення.
Зрештою, питання, чи стане Газа «новою Рив’єрою» чи залишиться епіцентром політичного конфлікту, залежить не тільки від політичної волі Трампа чи Нетаньягу, а й від позиції самих палестинців та міжнародної спільноти. І тут вирішальним виявиться баланс між правом народу на власну землю і прагненням країн регіону до безпеки, стабільності та миру.
