Історія іранської жіночої футбольної команди на Кубку Азії в Австралії несподівано перетворилася на політичну драму. Кілька спортсменок звернулися до австралійської влади із проханням про притулок після мовчазного протесту проти іранської влади під час міжнародного турніру.
Причиною стали події під час першого матчу збірної Ірану, коли футболістки відмовилися співати державний гімн. Цей жест швидко набув символічного значення і був сприйнятий у світі як форма протесту проти політики Тегерана.
Після завершення турніру питання безпеки спортсменок стало особливо гострим. На тлі зростання напруження навколо війни між Іраном, США та Ізраїлем побоювання щодо можливих репресій після повернення до країни лише посилилися.
За оцінкою редакції Дейком, ситуація з іранською жіночою футбольною командою демонструє, як міжнародний спорт дедалі частіше стає майданчиком політичних сигналів. У сучасній геополітиці навіть символічні жести спортсменів можуть перетворюватися на дипломатичні події.
Спочатку влада Австралії повідомила, що гуманітарні візи отримали п’ять футболісток іранської збірної. Вони вирішили залишитися в країні після турніру, скориставшись можливістю отримати захист від потенційних переслідувань.
Згодом ще дві особи, пов’язані з командою — одна футболістка та співробітниця персоналу — також подали заяви на притулок. Австралійська влада оперативно видала їм гуманітарні візи.
Однак уже наступного дня одна з цих двох жінок змінила рішення і вирішила повернутися до Ірану. Вона звернулася до іранського посольства з проханням організувати її повернення.
Міністр внутрішніх справ Австралії Тоні Берк повідомив, що влада переконалася: це рішення було добровільним. За його словами, жінка змінила позицію після розмов із тренером та іншими членами команди, які вирішили повернутися додому.
Більшість гравчинь і персоналу команди пройшли індивідуальні співбесіди в аеропорту Сіднея без присутності представників іранської делегації. Їм запропонували можливість залишитися в Австралії, але більшість вирішила повернутися до Ірану.
Після вильоту зі Сіднея команда прибула до Куала-Лумпура в Малайзії, звідки планувала продовжити подорож до Тегерана.
Ситуація набула міжнародного резонансу після того, як державне іранське телебачення різко розкритикувало гравчинь. Один із коментаторів назвав їх «зрадницями» через відмову співати гімн країни.
Активісти і представники іранської діаспори повідомляли, що деякі родичі спортсменок у Ірані могли зазнати тиску або погроз. Це лише посилило занепокоєння щодо їхньої безпеки.
У світі спорту почали лунати заклики до австралійського уряду забезпечити захист гравчинь. До цих заяв приєдналися громадські організації, правозахисники та представники іранської діаспори.
Австралійська влада заявила, що кількох футболісток, які отримали притулок, було перевезено до безпечного місця під охороною федеральної поліції.
Гуманітарні візи, видані спортсменкам, можуть відкрити для них шлях до постійного проживання в Австралії. Це означає можливість збудувати нове життя поза межами країни, де вони побоюються переслідувань.
Водночас історія однієї з жінок, яка вирішила повернутися до Ірану, показує складність вибору, перед яким опинилися спортсменки. Для багатьох із них рішення означає баланс між особистою безпекою і зв’язком із родиною та батьківщиною.
Сам мовчазний протест під час гімну став одним із найгучніших політичних жестів у жіночому спорті останніх років. Міністр Тоні Берк зазначив, що цей момент був почутий у всьому світі.
«Коли вони мовчали перед початком матчу, це мовчання пролунало як гучний крик», — сказав він.
Історія іранської жіночої команди показує, що сучасний спорт дедалі менше існує поза політикою. Для спортсменів із авторитарних держав міжнародні турніри іноді стають єдиним простором, де вони можуть висловити позицію — навіть якщо це лише хвилина мовчання перед грою.
