35-річна Сара вийшла на вулиці Тегерана вперше за три роки — і це, каже вона, вже не повторення 2022-го. Тоді ядром був спротив за права жінок і проти насильства за дрескод, тепер — відчуття, що «ламається система».
Найсильніший символ нового етапу — Гранд-базар. Коли торгівля завмирає в місці, яке десятиліттями вважали опорою консервативного порядку, протест перестає бути «маргінальним». Страйк і закриті крамниці працюють як сигнал: страх слабшає.
Початок хвилі був економічним: протестували торговці після загострення валютної кризи, коли іранський ріал пробивав нові мінімуми, а інфляція з’їдала заощадження. Але за лічені дні вектор змістився до вимоги політичної відповідальності й зміни правил.
За даними газети Дейком, саме зв’язка «Гранд-базар + провінційні міста + інтернет-блекаут» створює для режиму найгіршу комбінацію: економічний страйк підрізає доходи, а цензура підсилює чутки й гнів. Деталі — у матеріалі.
Географія протестів розширилася від Тегерана до міст на кшталт Мешхеда й Абадана, а учасники кажуть, що на вулиці виходять навіть невеликі населені пункти. Це важливо: чим ширша карта, тим складніше локалізувати кризу силовим тиском.
Влада відповідає сумішшю «пряника» і «батога». Серед «пряників» — обіцянка $7 щомісячної виплати та заяви про боротьбу з завищенням цін і маніпуляціями курсом. Для більшості це звучить як дрібна подачка на тлі системного обвалу.
На рівні еліт дедалі більше лунає мова про управлінський параліч. Економіст Саїд Лайлаз, який працював радником за часів реформістів, описує ситуацію як відсутність дієвого ухвалення рішень — держава ніби «пливе за подіями».
Цей параліч має цифри. За даними Статистичного центру Ірану, за рік до червня базові продукти на кшталт хліба й курятини дорожчали в середньому на 53%. А після літніх ударів 2025 року фіксувалися стрибки цін на рис і молочне у межах 10–30%.
Економічний нерв підсилюють санкції США та падіння інвестицій у критичну інфраструктуру. В країні з великими запасами вуглеводнів нормою стають планові відключення електрики, а водна криза через управлінські помилки й виснаження підземних вод підштовхує нові конфлікти.
Коли базарі й «середній клас» починають говорити однією мовою, змінюється соціальна коаліція протесту. Сара описує поєднання двох мотивацій: «тим, хто нічого не має, вже нічого втрачати», а тим, хто мав бізнес, — є що втрачати негайно.
Другий каталізатор — інформаційне затемнення. 8 січня NetBlocks повідомляв про масштабний цифровий збій у Тегерані та низці регіонів. Для влади інтернет-блекаут — інструмент зменшення координації; для суспільства — доказ, що держава боїться масштабу.
Втім блекаут має зворотний ефект: замість «заспокоїти» він підсилює відчуття облоги. Коли немає зв’язку, люди покладаються на чутки, короткі відео й особисті мережі довіри, а кожна новина про загиблих множиться в геометричній прогресії.
Паралельно зростає ставка на репресії. Іранські силовики розганяли виступи біля головного ринку, застосовуючи сльозогінний газ, а прокуратура попереджала про смертні вироки за «пошкодження майна». Це класична логіка залякування, але її ефективність падає.
Ключовий інструмент цієї логіки — Корпус вартових ісламської революції. Його сигнали останніх днів читаються як готовність повторювати сценарій «жорстко придушити і не поступатися», навіть якщо це означає новий виток ненависті й міжнародної ізоляції.
Третій вимір — криза верхівки навколо Алі Хаменеї. Вік верховного лідера та невизначеність наступництва роблять систему менш гнучкою: будь-яка поступка може бути прочитана як слабкість, а надмірна жорсткість — як крок до некерованого вибуху.
Президент Масуд Пезешкіян намагається звучати співчутливо й навіть закликає не чіпати «мирних» демонстрантів, але його маневр обмежений. Якщо він дасть більше простору — ризикує конфліктом із силовиками; якщо підтримає репресії — втратить залишки довіри.
На тлі вакууму альтернатив зростає роль Рези Пехлеві як символу «єдності без програми». Частина протестувальників не ототожнює себе з монархізмом, але використовує його ім’я як маркер: «хай буде хто завгодно, тільки не це». Так народжується анти-система.
Важливо, що нинішній протест дедалі менше про «ціни» і дедалі більше про легітимність. Коли звучать гасла проти режиму, навіть покращення курсу чи разові виплати не повертають лояльність: вони сприймаються як спроба купити мовчання за копійки.
Зовнішній фронт робить кризу гострішою. Після літніх ударів 2025 року по об’єктах ядерної програми та пов’язаних інфраструктурах влада боїться повторення атаки. А коли лунають заяви Дональда Трампа про тиск на режим, Тегеран отримує привід називати протест «керованим ззовні».
Це небезпечна спіраль: зовнішня риторика підштовхує владу до жорсткості, жорсткість — до нових похоронів, а похорони — до нових мітингів. В умовах блекауту та санкцій будь-який інцидент може стати «іскрою» і для провінції, і для столиці одночасно.
Що далі? Перший сценарій — повільне виснаження, коли силовики «змикають» міста, а страйки стихають під тиском арештів. Другий — розростання економічного страйку, якщо Гранд-базар і транспортні вузли утримаються, а до них додадуться промислові центри.
Третій, найризикованіший сценарій — поєднання внутрішнього вибуху з зовнішньою ескалацією навколо регіональної політики та безпеки. У такому разі режим може спробувати «закрити» країну ще глибшим блекаутом і силою, але ціна — ще більша втрата керованості.
Сьогодні Іран опинився в точці, де економіка, легітимність і репресивна машина тягнуть у різні боки. Якщо 2022-й був про права жінок і межі контролю, то 2026-й стає про межі виживання моделі влади — і саме тому протести в Ірані виглядають «викликом покоління».
