Заява Тегерана про намір і після війни «наглядати» за рухом у Ормузькій протоці звучить обережно лише на поверхні. Насправді це спроба змінити саму рамку кризи: не просто тимчасово тиснути на світ через блокаду, а закласти післявоєнний порядок, у якому Іран визнає себе не порушником, а співрозпорядником головного енергетичного коридору планети.
Саме тому нинішній сигнал важливіший за чергову воєнну заяву. Під час війни перекриття Ормузу виглядало як засіб шантажу, пов’язаний із ударами США та Ізраїлю. Тепер Тегеран пробує інше: залишити собі важіль уже не в режимі надзвичайного конфлікту, а в режимі майже адміністративної норми — через протокол, погодження проходу, перевірку суден і нову мову «безпечного транзиту».
Ця стратегія впирається в право, але не зупиняється правом. Режим транзитного проходу через міжнародні протоки в Конвенції ООН з морського права сформульований прямо: прохід не має перешкоджатися. Оман ратифікував конвенцію, Іран її підписав, але не ратифікував. Саме в цій сірій зоні й народжується нинішня криза: формальна правова архітектура залишається міжнародною, а фактичний контроль дедалі більше нав’язується силою і практикою.
За попереднім аналізом Дейком, Тегеран намагається інституціоналізувати результати війни без формальної перемоги. Якщо раніше Ормуз був для Ірану інструментом помсти, то тепер він стає інструментом переговорної архітектури: світові пропонують не повернення до вільного проходу, а нову модель, де безпека маршруту фактично проходить через іранське схвалення. Це і є спроба перетворити військовий примус на квазілегітимний порядок.
Економічний сенс такого маневру величезний. Через Ормузьку протоку в першій половині 2025 року проходило близько 23,2 млн барелів нафти на добу — це 29% світових морських нафтових потоків, а також приблизно п’ята частина глобальної торгівлі скрапленим газом. Тому будь-який «нагляд» над протокою — це не технічне питання морської безпеки, а спроба отримати довгий важіль над цінами на нафту, LNG, страхуванням, логістикою і врешті над глобальною інфляцією.
Не менш промовиста і реакція зовнішнього світу. Понад 40 держав уже збиралися на британській платформі, щоб шукати способи відновлення проходу через протоку, причому без участі США. Це означає, що союзники Вашингтона дедалі менше вірять у просте повернення до старого порядку і дедалі більше думають про післявоєнний режим безпеки, який доведеться вибудовувати паралельно американській силі, а подекуди й попри її політичну непослідовність.
У цьому й полягає найбільша небезпека іранської формули. Тегеран наполягає, що новий механізм не означатиме обмежень, а лише «полегшення» проходу. Але вся логіка останніх тижнів говорить про протилежне: selective blockade, пропуск «дружніх» суден, розмови про збори, vetting system і спроби закріпити фактичний дозвільний режим. Коли держава спершу привчає ринок до вибіркового проходу, а потім називає це сервісом, йдеться не про гарантії свободи навігації, а про монетизацію страху.
Тому головний висновок цього дня виходить далеко за межі Ірану. Боротьба навколо Ормузу входить у нову фазу, де вирішується вже не тільки питання війни і миру, а питання того, чи можна після великого конфлікту переписати режим міжнародної протоки під себе — не завоюванням, а бюрократією, «протоколами» і правом сильнішого. Якщо світ погодиться на таку логіку хоча б частково, Ормуз стане не винятком війни, а прецедентом для нового типу геоекономічного примусу.
