Близько третьої ночі 19 грудня 2025 року в Брюсселі Європейська рада дотиснула термінову формулу підтримки Києва. Після більш ніж 16 годин торгу 27 столиць домовилися, як закрити фінансову діру України до 2027-го, але шлях вийшов нервовим і «нечистим».
Фінальний варіант — кредит ЄС для України на 90 мільярдів євро протягом двох років. Це безвідсоткові позики, які дають бюджету кисень у війні: зарплати, соціальні виплати, імпорт критичного обладнання. Погашення прив’язують до сценарію, де Росія платить репарації.
Проблема в тому, що це не був задум, який Європа тижнями презентувала як «сильний хід». План А передбачав використати заморожені російські активи як забезпечення для позики, щоб показати Москві: гроші агресора працюватимуть проти нього, а не лежатимуть мертвим вантажем.
У ЄС заблоковано приблизно 210 мільярдів євро російських держрезервів. Логіка проста: ці кошти вже ізольовані, тож їх можна конвертувати у фінансова допомога Україні без підвищення боргового тиску на платників податків. Але на практиці правові й політичні запобіжники виявилися сильнішими.
Найгостріша точка — Бельгія, де через Euroclear зосереджена основна маса резервів. Брюссель вимагав гарантій, що країна не стане мішенню для позовів або фінансової відплати РФ у разі використання коштів. Саме питання «хто відповідає за ризик» зламало конструкцію під кінець.
Люксембург, який тримає менший пакет заморожених коштів, теж побоювався судових наслідків. Додалися Франція та Італія: вони сумнівалися, що зможуть швидко провести гарантії через національні парламенти, не відкривши внутрішню політичну кризу. У результаті союз пішов шляхом найменшого опору.
Прес-конференція в Брюсселі в п'ятницю за участю (зліва направо): прем'єр-міністр Данії Метте Фредеріксен, президент Європейської ради Антоніо Кости та президент Європейської комісії Урсули фон дер Ляєн — Джон Тіс
Фрідріх Мерц наполягав, що опора на активи — кращий сигнал і для Кремля, і для виборців у ЄС. Його аргумент: заморожені російські активи мають працювати як примус до миру, а не як предмет торгу. Але коли часу не лишилося, перемогла логіка «дістати гроші зараз, а суперечки відкласти».
Так і народився компроміс ЄС: фінансування України забезпечують запозиченням під гарантії бюджету Євросоюзу. Це технічно чистіше, бо не потребує негайного прецеденту з конфіскацією резервів. Водночас рішення виглядає менш рішучим, бо головний важіль тиску на Росію знову залишили «на потім».
Плюс такого підходу — передбачуваність. Коли транші прив’язані до бюджетної машини ЄС, ризик касових розривів менший, а ринки бачать, що європейська єдність у критичний момент все ж спрацювала. Для України це важливо: без зовнішнього плеча дефіцит міг би вдарити вже на початку 2026 року.
Мінус — репутаційний. Європа тижнями говорила, що знайде спосіб запустити «план із активами», а в останню ніч відступила. Це підриває єврозона довіра як до геополітичної сили: опоненти читають такі маневри як нерішучість, а партнери — як залежність від внутрішніх страхів і процедур.
Домовленість показала тріщини в складі учасників. Угорщина, Словаччина та Чехія не приєднуються до позики. Формально пакет рухається і без них, але ефект очевидний: кожне рішення про підтримку України дорожчає, а процедура стає уразливою до шантажу й виборчих циклів.
Є ще стратегічний ризик: заморожені російські активи лишаються «нерозіграною картою» у майбутніх переговорах. Поки ЄС не має схеми їх використання, США і Росія можуть включати ці резерви в мирні формули чи інвестиційні проєкти, де Європа стане не автором, а об’єктом тиску.
Тому дебати не завершаться: чи можна використати активи так, щоб не зламати правовий порядок і не підставити Бельгію. Скептики попереджають: прецедент без страховки злякає власників резервів у європейських юрисдикціях. Прихильники відповідають просто: без ризику не буває сили.
Тут важливо розрізняти обережність і слабкість. Якщо механізм надто м’який, Кремль робить висновок, що ЄС уникає рішень із високою ціною, а отже можна тягнути війну далі. Для України це означає вищі втрати, довшу мобілізацію ресурсів і більший рахунок на відновлення після бойових дій.
З іншого боку, компроміс має реальну користь уже сьогодні. Безвідсоткові позики знижують фіскальний тиск, а прив’язка до репарацій зберігає принцип: агресор має платити. Це місток для урядів, які бояться пояснювати виборцям «нові борги» без моральної компенсації.
Штаб-квартира фінансової фірми Euroclear у Брюсселі, де заморожено багато російських активів — Герт Ванден Вейнгаерт/Associated Press
У короткій перспективі пакет зменшує ризик фінансового колапсу і підтримує оборонну економіку. Але в довгій — ставить питання: чи може ЄС діяти як єдиний безпековий гравець, коли кожна країна тримає свою червону лінію. Відповідь визначить, чи буде цей кредит разовою латкою, чи частиною системи.
Ситуацію ускладнює те, що паралельно Європа буксувала і на економічному фронті. Суперечки навколо угода Меркосур показали ту саму хворобу: внутрішні блокування розтягують рішення, навіть коли ставки стратегічні. Для партнерів це виглядає як повільність, для конкурентів — як шанс продавити умови.
Для Києва ключове не те, як виглядає домовленість у пресрелізі, а чи буде стабільний графік траншів. Якщо кредит ЄС для України стане прогнозованим потоком, він підтримає макрофінансову стабільність і планування видатків на 2026–2027 роки. Якщо ж кожен платіж стане торгом, ризик повернеться.
Європейська комісія та Урсула фон дер Ляєн мають перетворити нічний компроміс на дисциплінований інструмент. Потрібні чіткі умови, прозорі дедлайни, мінімум простору для блокувань і паралельна робота над правовою моделлю активів. Без цього ЄС знову опиниться в режимі «пожежника».
Найскладніша технічна задача — дизайн використання резервів без руйнування правил. Якщо ЄС хоче, щоб заморожені російські активи стали джерелом тиску, потрібен механізм розподілу ризиків, який витримає судові атаки й не перекладе відповідальність на одну країну. Інакше інструмент лишиться символом.
Компроміс ЄС уже врятував Україну від негайного провалу фінансів, але оголив слабкі місця європейської системи. Тепер питання не в тому, чи «видали» 90 мільярдів євро, а чи вміє ЄС приймати рішення швидко, повторювано і без приниження власних заяв у останню хвилину.
Якщо Європа не навчиться діяти рішуче, сигнал слабкості почують і в Кремлі, і у Вашингтоні. Якщо ж вона використає цей кейс як поштовх до реформ, підтримка України стане частиною нової архітектури безпеки. Тоді гроші працюватимуть не лише як кредит, а як стратегічне стримування.
