Суперечка навколо Ормузької протоки раптом перестала бути лише питанням морської безпеки. Коли Дональд Трамп зажадав від союзників допомоги для розблокування ключового маршруту, через який у нормальні часи проходить близько 20% світового споживання нафти й нафтопродуктів, Європа почула не запрошення до спільної операції, а спробу поставити її перед фактом: Америка вже воює з Іраном, а тепер хоче, щоб інші оплачували і політично прикривали наступний етап.
Саме тому відповідь виявилася такою холодною. Британський прем’єр Кір Стармер прямо сказав, що Сполучене Королівство «не буде втягнуте в ширшу війну», а європейські столиці почали вимагати не гасел про солідарність, а конкретики: якою є мета операції, скільки вона триватиме, хто несе командування, де юридична рамка і що вважатиметься завершенням місії. Без цього будь-яка «коаліція охочих» виглядає не стратегією, а імпровізацією на тлі зростання цін на енергоносії.
Берлін сформулював свою позицію ще жорсткіше. У Німеччині наголосили, що це не війна НАТО, а отже автоматичного обов’язку входити в неї не існує. У Брюсселі німецька сторона фактично дала зрозуміти: США не радилися з союзниками перед початком кампанії, тож тепер не можуть вимагати безумовного підпису під уже запущеною ескалацією. І це, можливо, найболючіший нерв усієї історії — не сам Іран, а спосіб, у який Вашингтон трактує союзництво.
За оцінкою Дейком, Європа зараз відштовхує не стільки конкретний морський запит Трампа, скільки сам принцип примусової солідарності. Якщо один союзник починає війну без повноцінних консультацій, а потім погрожує майбутньому НАТО за відмову інших підхопити ризики, то проблема вже не в Ормузькій протоці. Проблема в тому, що альянс оборони намагаються перетворити на механізм постфактум-легітимації американського вибору сили.
Прем'єр-міністр Великої Британії Кір Стармер виступає на прес-конференції щодо ситуації на Близькому Сході в Лондоні в понеділок — Фото басейну від Брука Мітчелла
Британія тут займає особливо показову позицію. Стармер ще 2 березня офіційно заявив у парламенті, що Лондон не брав участі в початкових ударах США та Ізраїлю по Ірану і не приєднається до наступальних американських ударів, хоча готовий захищати британських громадян і підтримувати колективну самооборону союзників. Тобто Лондон не виходить із гри, але й не дозволяє втягнути себе в логіку «разом почали — разом закінчуйте». Це обережна, але дуже принципова межа.
Водночас британці не відмовляються від самої ідеї свободи навігації. Уряд говорить про роботу з партнерами над гарантіями безпеки в Ормузькій протоці, а також про можливе використання мінно-пошукових дронів, уже розміщених у регіоні. Іншими словами, Лондон намагається розвести дві речі: допомогу в захисті судноплавства і втягування в широку війну США проти Ірану. Для Трампа це виглядає як нерішучість. Для Європи — як мінімум політичної обережності, без якої Близький Схід дуже швидко поглинає чужі армії.
Франція теж не поспішає грати за американським сценарієм. Париж зберігає військову присутність у регіоні й описує її як оборонну, а не наступальну. Одночасно французька сторона залишає для себе простір: у майбутньому місія супроводу суден можлива, але лише тоді, коли для цього будуть відповідні обставини, а не в момент, коли бойові дії ще розкручуються. Це типово французька тактика — не спалювати міст, але й не дозволяти Вашингтону диктувати темп, мету і масштаб участі.
Італія та Польща, кожна по-своєму, посилили цей європейський хор стримування. Рим дав зрозуміти, що не збирається втягувати свій флот у силове проштовхування танкерів через протоку, а Варшава фактично повернула м’яч назад у поле НАТО: якщо буде офіційна процедура через альянс, питання можна розглядати; якщо ж ідеться про політичний тиск через інтерв’ю та публічні ультиматуми, то це несерйозно. Для Польщі, яка живе під прямим російським тиском, ця позиція особливо показова: навіть один із найпроамериканськіших союзників не хоче міняти східний фланг на перську імпровізацію.
Минулого тижня танкери пливуть у Перській затоці, поблизу Ормузької протоки — Через Reuters
Усе це б’є прямо в риторику Трампа про НАТО. Президент США попередив, що відмова союзників допомогти з Ормузом може дуже погано позначитися на майбутньому альянсу. Але саме це формулювання і дратує європейців найбільше. Бо воно підміняє зміст союзу: НАТО створювалося як оборонний пакт для захисту території членів, а не як інструмент, який автоматично підтягується до будь-якої війни вибору, розпочатої однією зі сторін. Тому європейський спротив — це не лише страх перед Іраном, а й спроба не дозволити переписати саму логіку альянсу.
Економічний чинник при цьому нікуди не зникає. Війна вже вдарила по енергетичних ринках: Brent, за європейськими оцінками, підскочив більш ніж на 40%, а уряди змушені одночасно думати і про безпеку морських шляхів, і про соціальну ціну бензину, опалення та добрив. Стармер уже оголосив підтримку домогосподарствам, які залежать від heating oil. Тобто Європа не може просто відмахнутися від Ормуза — але так само не хоче платити військову ціну за операцію, політичний дизайн якої писав не вона.
На цьому тлі особливо цікавою виглядає позиція ЄС як інституції. Кая Каллас визнала, що тримати Ормузьку протоку відкритою — в інтересах Європи, і припустила або розширення морської місії ЄС, або окрему коаліцію країн, готових діяти швидше. Але ця обережна формула якраз і показує справжній стан речей: Брюссель не хоче віддати Трампу право одноосібно визначати порядок денний, проте не хоче й виглядати безпорадним, коли блокуються глобальні поставки енергії й ламаються ланцюги постачання.
У підсумку суперечка довкола Ормузької протоки — це вже не просто історія про кораблі. Це перевірка того, чи здатна Європа сказати Вашингтону: так, ми союзники, але не статисти. Так, нас б’є по цінах на нафту, логістиці й енергетичній безпеці, але ми не зобов’язані заходити у війну без ясної цілі, мандата і виходу. І якщо Трамп бачить у цьому нелояльність, то для Європи це, навпаки, спроба врятувати НАТО від перетворення на інструмент чужої політичної волі.
