Європейський Союз уперше за довгий час відкрито заговорив про необхідність прямих контактів із Кремлем. Причина — не дипломатичний оптимізм і не спроба перезапустити діалог із Москвою, а дедалі помітніше розчарування перебігом переговорного процесу, який Вашингтон намагається контролювати одноосібно. У Брюсселі зростає страх опинитися перед фактом угоди, написаної без участі Європи, але з прямими наслідками саме для неї.
Президент Європейської ради Антоніо Коста фактично визнав те, про що європейські столиці говорили неофіційно останні місяці: нинішня архітектура переговорів не гарантує інтересів ЄС. Поки адміністрація Дональда Трампа демонструє готовність вести окрему гру з Кремлем, у Брюсселі дедалі гучніше лунає питання — хто представлятиме європейську безпеку, якщо рішення ухвалюватимуться за межами Європи.
Проблема для ЄС полягає не лише у відсутності контролю над процесом, а й у зміні самої логіки американської дипломатії. Білий дім дедалі більше концентрується на швидкому політичному результаті, тоді як європейські уряди розглядають війну Росії проти України як довгострокову кризу безпеки для всього континенту. За попереднім аналізом «Дейком», саме ця різниця у стратегічному горизонті стала головною причиною прихованого конфлікту між Брюсселем і Вашингтоном.
Європейські уряди дедалі менше вірять, що Кремль погодиться на компроміс, який не виглядатиме як геополітична перемога Путіна. Саме тому в ЄС намагаються сформувати власний канал комунікації — не для швидкого миру, а для запобігання ситуації, коли долю європейської безпеки визначать без участі самих європейців. Для Брюсселя це вже питання не лише України, а майбутньої системи стримування Росії.
Водночас сама Європа входить у цей процес розділеною. Частина країн виступає за жорстку лінію та переконана, що будь-які прямі переговори з Кремлем без зміни ситуації на фронті лише посилять позиції Москви. Інші, навпаки, вважають, що дипломатичний вакуум стає небезпечним і дозволяє Росії вести окрему гру зі США. Внутрішня суперечність ускладнює головне питання — хто саме може говорити від імені всього Євросоюзу.
Слабкість Брюсселя полягає в тому, що ЄС залишається економічним гігантом без повноцінної єдиної зовнішньополітичної вертикалі. Під час криз це перетворюється на структурну проблему. Париж, Берлін, Варшава, Рим і країни Балтії мають різний рівень загрози, різний історичний досвід і різне бачення фіналу війни. Через це будь-яка спроба створити спільний переговорний механізм автоматично впирається у внутрішній баланс інтересів.
Москва уважно спостерігає за цими суперечностями. Кремль традиційно робить ставку на двосторонні контакти й намагається уникати формату, де Європа виступає єдиним блоком. Для Путіна вигідніше вести переговори з окремими столицями або зі США напряму, ніж отримати консолідовану позицію ЄС. Саме тому у Брюсселі визнають: поки що Росія не демонструє жодного реального інтересу до конструктивного діалогу з європейськими інституціями.
На цьому тлі Київ намагається не допустити дипломатичного відсторонення України від ключових рішень. Візит секретаря РНБО Рустема Умєрова до Вашингтона свідчить про спробу зберегти прямий канал із командою Трампа та впливати на майбутню конфігурацію переговорів. Для української влади зараз критично важливо, щоб будь-який мирний процес не перетворився на обмін територій на тимчасове припинення вогню.
Російська позиція при цьому залишається незмінною. Кремль продовжує висувати умови, які в Києві вважають неприйнятними: фактичне визнання окупації, відведення українських військ із частини Донбасу та перегляд безпекових домовленостей. Такі вимоги дедалі більше нагадують не пошук компромісу, а спробу оформити військові результати політичним шляхом.
У самій Росії паралельно посилюється потреба у внутрішньому поясненні війни. Після років бойових дій, санкційного тиску та економічного виснаження Кремлю необхідний сценарій, який можна буде продати російському суспільству як перемогу. Саме тому навіть потенційна мирна угода для Москви стає не завершенням конфлікту, а частиною внутрішньополітичної конструкції.
Європа входить у цей етап із дедалі меншою кількістю ілюзій. У Брюсселі вже розуміють: навіть якщо переговори відновляться, вони не приведуть до швидкого завершення війни. Максимум, на який розраховують європейські столиці, — контрольована пауза, що дозволить уникнути прямої ескалації між Росією та НАТО. Але навіть такий сценарій вимагатиме від ЄС того, чого він досі уникав, — політичної суб’єктності у питаннях війни та безпеки.
Саме це зараз і стає головною зміною. Європейський Союз більше не хоче залишатися фінансовим донором чужої дипломатії. Після двох років війни Брюссель починає усвідомлювати: якщо мир в Україні формуватиметься без Європи, то і нова архітектура безпеки континенту буде створена без її реального впливу.
