Європа має парадокс, який дедалі важче ігнорувати. Континенту бракує капіталу для технологій, промисловості й економічного зростання, але водночас його громадяни тримають близько €11 трильйонів на банківських рахунках. Гроші є — проблема в тому, що вони майже не працюють на європейський бізнес.
Менше десятої частини фінансових активів домогосподарств у досліджених країнах Європи припадає на акції, якими люди володіють безпосередньо. У США частка таких інвестицій приблизно вдвічі вища. Європейці значно охочіше обирають депозити, нерухомість або пенсійні продукти, ніж фондовий ринок.
Європейський Союз тепер намагається змінити цю поведінку через нові ощадно-інвестиційні рахунки. Вони мають дозволити громадянам вкладати навіть невеликі суми — від €10 на місяць — в акції, облігації та фонди, бажано з податковими перевагами.
Як раніше відзначав Дейком, головна проблема європейських ринків капіталу полягає не у відсутності заощаджень, а в тому, що величезний приватний капітал погано перетворюється на інвестиції в компанії. Банківський рахунок захищає гроші, але майже не допомагає фінансувати нове підприємство, технологічну компанію чи масштабування виробництва.
Саме цей розрив Брюссель намагається скоротити. Одинадцять європейських держав уже мають спеціальні інвестиційні рахунки, ще сім, включно з Францією, Португалією та Іспанією, планують їх запустити.
Ідеальна для ЄС модель виглядає просто: громадянин регулярно відкладає невелику суму, отримує податковий стимул і вкладає переважно в європейські активи. Якщо близько 70% такого капіталу залишатиметься в регіоні, заощадження населення можуть стати додатковим двигуном економічного зростання.
Приклади вже існують. Японські індивідуальні інвестиційні рахунки допомогли різко збільшити участь приватних інвесторів у фондовому ринку. Велика Британія має власні податково пільгові інструменти, Сполучені Штати — 401(k) та інші механізми довгострокових вкладень.
Але Європа стикається з проблемою, яку не вирішити самим створенням нового типу рахунку. Інвестиційна поведінка формується десятиліттями, а в багатьох країнах континенту історичний досвід привчав громадян не до ризику, а до обережності.
Латвія є майже лабораторним прикладом. Домогосподарства там тримають приблизно 87% своїх фінансових активів у банківських депозитах, тоді як безпосередньо в акції вкладено лише близько 1,2%.
Це не просто питання фінансової грамотності. За кілька десятиліть країна пережила розпад радянської економічної системи, валютні потрясіння, банкрутства банків і глобальну фінансову кризу. У багатьох родинах пам’ять про втрату заощаджень передається майже так само, як нерухомість.
Коли батьки кілька разів бачили, як зникають накопичення, їхнім дітям важче пояснити, що купівля акцій на двадцять років — не азартна гра, а нормальний спосіб формування капіталу.
Саме тому навколо інвестицій у Латвії поступово виникає власна просвітницька індустрія. Колишні банкіри ведуть YouTube-канали, фінансові консультанти створюють онлайн-курси, а приватні спільноти намагаються навчити людей відрізняти спекуляцію від довгострокового інвестування.
Одна з найпомітніших змін відбувається серед молодших громадян. Вони значно легше користуються брокерськими застосунками, ETF та дробовими облігаціями, але часто вкладають не в європейський фондовий ринок, а в американські компанії.
І тут з’являється друга проблема Європи. Навіть коли громадяни нарешті переходять від депозитів до акцій, їхній капітал нерідко їде за Атлантику.
Amazon, Tesla, Bank of America та великі американські індексні фонди для приватного інвестора виглядають зрозумілішими, ліквіднішими й часто прибутковішими, ніж невеликі компанії з Латвії, Португалії чи Австрії.
У результаті Європа може успішно навчити людей інвестувати — і все одно профінансувати американський фондовий ринок.
Саме це лежить в основі ширшої дискусії про союз заощаджень та інвестицій. Брюсселю недостатньо переконати європейців відмовитися від депозиту. Потрібно зробити так, щоб самі європейські активи стали достатньо привабливими.
А тут починаються структурні проблеми. Ринки капіталу ЄС залишаються фрагментованими, правила відрізняються між державами, податкові режими складні, а місцеві біржі в багатьох країнах надто малі.
Головний ринок Риги, наприклад, має лише кілька великих публічних компаній. Для інвестора, який хоче диверсифікувати портфель, вибір настільки вузький, що перехід до американського ETF виглядає майже автоматичним.
Держава могла б розширити цей ринок через приватизацію та IPO часток у державних підприємствах, але Латвія рухалася цим шляхом повільніше за деякі інші країни Центральної та Східної Європи.
Пенсійні фонди також могли б відігравати значно більшу роль. Латвійська обов’язкова накопичувальна система, запущена ще у 2001 році, до 2025-го зібрала приблизно €8,8 мільярда — суму, еквівалентну близько 22% ВВП країни.
Це вже величезний пул довгострокового капіталу. Але якщо такі кошти переважно інвестуються за кордон, вони допомагають пенсіонерам накопичувати активи, проте слабше працюють на розвиток національної економіки.
Європейські економісти тому дедалі частіше пропонують заохочувати пенсійні фонди вкладати більше в місцеві компанії, включно з непублічними. Ідея полягає в тому, щоб фінансувати їхнє зростання ще до виходу на біржу, а потім створювати нові ліквідні активи для ширшого кола інвесторів.
Однак політика ЄС часто суперечить власним цілям. Одні уряди закликають громадян активніше купувати акції, тоді як інші одночасно підвищують податки на дивіденди або приріст капіталу.
Латвія підняла податок на інвестиційний дохід, Румунія збільшила податок на дивіденди, а в Нідерландах обговорювалася модель, за якої інвестор мав би сплачувати значний податок навіть із паперового прибутку, не продаючи актив.
Для пересічного вкладника така суперечність очевидна. Держава говорить: інвестуй більше, бери на себе ризик, фінансуй бізнес. А потім пропонує складніший і часом дорожчий податковий режим саме для тих, хто це робить.
Саме тому податкові пільги для нових інвестиційних рахунків можуть стати не косметичною деталлю, а умовою успіху всієї реформи.
Є й третя проблема — довіра до самих ринків. Депозит простий: людина знає суму, ставку й приблизний результат. Акція може впасти на 30%, а фонд — кілька років показувати слабку дохідність. Для покоління, яке не має сімейної історії довгострокових інвестицій, така волатильність виглядає не нормальною, а небезпечною.
У США звичка володіти акціями формувалася через пенсійні програми, брокерські рахунки та десятиліття зростання ринку. В Європі значно більшу роль традиційно відігравали банки та державні пенсії.
Змінити цю модель означає фактично змінити фінансову культуру континенту. Людині потрібно пояснити не лише, як купити ETF, а й чому тимчасове падіння портфеля не означає втрату всіх грошей.
Європейська комісія паралельно намагається централізувати нагляд за ринками капіталу, розширюючи роль Європейського управління з цінних паперів та ринків. Ідея проста: більш єдині правила мають здешевити операції, збільшити ліквідність і підвищити довіру інвесторів.
Але регуляторна реформа сама по собі не зробить європейські компанії привабливішими. Для цього потрібні більші ринки, більше IPO, швидше економічне зростання й історії успіху, які звичайний інвестор може побачити у власному портфелі.
Латвійський досвід особливо показовий саме тут. Країні бракує покоління людей, які могли б сказати дітям: я двадцять років купував акції, і це допомогло мені створити капітал.
Без таких позитивних прикладів держава конкурує не тільки з банківським депозитом. Вона конкурує з колективною пам’яттю про фінансові кризи.
Тому перехід від €11 трильйонів банківських заощаджень до інвестицій не станеться через одну директиву Брюсселя або новий мобільний застосунок. Це довга перебудова взаємин європейців із ризиком, власністю та майбутнім.
Для ЄС ставка надзвичайно висока. Континент потребує сотень мільярдів євро для цифровізації, оборони, енергетики та технологічної конкуренції зі США й Азією. Якщо цей капітал не прийде від власних громадян, його доведеться шукати за кордоном або миритися з повільнішим зростанням.
Саме тому боротьба за європейські заощадження насправді є боротьбою за модель розвитку всього континенту.
Європа вже переконала своїх громадян накопичувати. Тепер їй належить значно складніше завдання — переконати їх, що гроші можуть бути не лише захищеними, а й працювати.
І головний тест цієї політики полягатиме не в тому, скільки нових інвестиційних рахунків буде відкрито. Він полягатиме в тому, чи перестануть європейські сім’ї дивитися на фондовий ринок як на казино — і почнуть сприймати його як нормальну частину власного фінансового майбутнього.
