Європа входить у 2026 рік із парадоксом: найбільша війна на континенті повернула ЄС до геополітики, але не навчила діяти як центр сили. Риторика про “мову влади” звучить гучно, та рішення часто лишаються реактивними.
Після повернення Дональда Трампа до Білого дому вектор США став жорсткішим і прагматичнішим: Вашингтон хоче “перезавантаження” відносин із Росією, а Україна в цій логіці — головний вузол розбіжностей, який треба розв’язати.
У цьому й ризик, і можливість. Якщо ЄС читає ініціативу США лише як тиск на Київ, він пропускає ширший сюжет: Америки стає менше як “гаранта за замовчуванням”, і більше як гравця, що вимагає від Європи власної відповідальності.
Саме так, за оцінкою редакції Дейком, “компромісний мир” може перетворитися на тест зрілості ЄС: або Союз формує пакет безпекових гарантій і оборонної підтримки України, або приймає роль статиста у великій угоді, написаній іншими столицями.
Американська Національна стратегія безпеки прямо фіксує бажаний результат: Європа має “стати на власні ноги” і взяти первинну відповідальність за оборону континенту. Це не комплімент, а ультимативна рамка для нової архітектури безпеки.
Для Брюсселя неприємне питання звучить просто: чи здатен ЄС забезпечити Україні безпекові гарантії без автоматичного “парасолькового” США? Без відповіді на це будь-які мирні переговори залишають Київ у зоні невизначеності.
Найгірший сценарій для Європи — не “поганий мир”, а затяжна війна без плану завершення. Вона консервує залежність від США, виснажує бюджети, розхитує політичні коаліції і підживлює крайні сили, які продають “просте” розв’язання ціною поступок.
Найкращий сценарій — використати вікно для будівництва жорсткої сили: ППО, далекобійні засоби, боєприпаси, оборонна промисловість, спільні закупівлі. Саме тут “Європейська стратегічна автономія” перестає бути гаслом і стає виробничим графіком.
Суперечка про НАТО в цій конструкції не зникає, але змінює форму. Якщо компромісний мир заморожує членство, то компенсацією мають стати реальні механізми стримування: розвідка, навчання, стандартизація, захищена логістика і спільні оборонні проєкти.
Ознаки пошуку такої формули вже є. На зустрічі “Коаліції охочих” у Парижі 6 січня обговорювали гарантії безпеки та механізми моніторингу можливого припинення вогню, причому без медійного шоу — це характерно для переговорів, що входять у предметну фазу.
Прем’єр Британії Кір Стармер після паризьких перемовин говорив про “військові хаби” та захищені склади для зброї як елемент підтримки України після ceasefire. Така конструкція ближча до довгострокового стримування, ніж до прямого введення бойових контингентів.
Це важливо, бо будь-яка схема гарантій має пройти крізь вузьке горло прийнятності — і для Києва, і для Москви, і для європейських парламентів. У цій трикутній політиці “надто сміливі” пункти здатні зірвати весь пакет, а не лише його частину.
Водночас ЄС платить репутаційну ціну за подвійні стандарти. Коли Брюссель апелює до міжнародного права вибірково, його “нормативна сила” знецінюється, а отже зменшується і здатність переконувати глобальний Південь підтримувати санкції проти Росії.
Тут доречний іще один маркер: загострення між США та Європою навколо Гренландії й тарифного шантажу показує, що навіть союзницькі відносини стають транзакційними. Отже, ЄС потрібні не образи, а інструменти впливу.
Інструменти існують: від оборонних програм до торговельних важелів, включно з Anti-Coercion Instrument, який дозволяє відповідати на економічний тиск ширше, ніж митами. Та їх ефективність залежить від політичної єдності, якої ЄС часто бракує.
Паралельно в Брюсселі визріває дискусія про прискорений доступ України до елементів ЄС — аж до моделей “двошвидкісного” входження. Це може стати частиною компромісу: інтеграція в економіку та правила ЄС, але з окремими перехідними обмеженнями.
Для Києва критично, аби будь-який компромісний мир не став пасткою “пауза без захисту”. Тому безпекові гарантії мають бути не листом про наміри, а пакетом із фінансуванням, графіками поставок і відповідальністю сторін за порушення.
Для Москви ж ключова мета — визнання впливу на безпекову орієнтацію України. ЄС не зобов’язаний легітимізувати “сфери впливу”, але мусить врахувати: переговори з реальним противником завжди проходять по лінії його червоних ліній, а не наших побажань.
Власне тому “шанс для Європи” — не в тому, щоб погодитися з логікою Трампа, а в тому, щоб використати її як прискорювач. Якщо США прагнуть зменшити власну роль, ЄС має заповнити вакуум у безпеці, а не в комюніке.
Раніше «Дейком» звертав увагу на кулуарні контакти в Давосі та їхній вплив на рамку перемовин.
— висновок простий: без європейського плану Україна ризикує опинитися між чужими сценаріями.
Отже, стратегічний рецепт для ЄС складається з трьох “цвяхів”. Перший — оборонна спроможність: виробництво і склади, ППО і боєприпаси, спільні закупівлі. Другий — дипломатична гнучкість у мирних переговорах без капітуляційних формул.
Третій — відновлення України як частина безпеки, а не благодійність. Відбудова України, енергетична стійкість, захист критичної інфраструктури й реформи — це те, що робить мир тривалим, а не просто підписаним.
Компромісний мир Трампа може бути неприємним дзеркалом для Європи. Але саме дзеркало інколи й відкриває шанс: перетворити ЄС із залежного споживача безпеки на суб’єкта, що говорить “мовою влади” не цитатами, а рішеннями, ресурсами і відповідальністю.
