Усі обговорення про торговельну політику Сполучених Штатів повертаються до питання про роль Конгресу і Білого дому в застосуванні мит. Президент Дональд Трамп називає себе «Tariff Man» і самостійно необережно підвищує тарифи на китайські та європейські товари, що викликало справжню торговельну війну. Тепер у Конгресі зародилися ідеї дати законодавцям право остаточно затверджувати нові мита, аби стримувати президентські експерименти. Однак історичний досвід показує, що більшість сенаторів і конгресменів воліли підвищувати, а не знижувати імпортні бар’єри.
Ще в 1789 році Перший Конгрес США скористався повноваженнями з оподаткування імпорту, аби наповнити скарбницю та захистити вітчизняних виробників. Перші мита значили відчутні 50 центів за пару чобіт і 16 центів за фунт індіго — красильного пігменту, який імпортували з Британської Індії. Тоді ж були запроваджені збори на оселедець і чавун, щоб стимулювати місцеву промисловість. Александр Гамільтон, перший секретар Казначейства, одразу ж запропонував підвищити ставки ще більше задля швидшого погашення боргів та «заохочення вітчизняного виробництва». Конгрес виявився надто радикальним: індіго подорожчало до 25 центів за фунт, а сталь — до 75 центів за 112 фунтів.
Протягом XIX століття законодавці регулярно ухвалювали нові митні акти, найвідомішим з яких став «Тариф обурення» 1828 року. Він включав підвищені збори на сталь, віконне скло, вовняні тканини та інші товари, виготовлені переважно на півночі країни. Південні плантатори гостро протестували, адже мита захищали інтереси фабрикантів із Нью-Інгленду, але не торкалися експорту сировини з півдня. Урешті–решт середній рівень мит досяг 57 % вартості імпорту — рекордного показника в історії США.
У другій половині XIX століття Конгрес навчився гнучко використовувати тарифи як клінічний інструмент лобістських інтересів. У «Митному акті 1897 року» було введено майже дев’ять сотень поправок — від точних ставок для жовтих пігментів (4,5 цента за фунт) до синіх («8 центів») та особливого мита на вишукані вироби з хрому чи олова. Завдяки такій деталізації кожний сенатор міг «дбати про своїх виборців», ущільнюючи захист місцевих підприємств.
У XX столітті президент Вудро Вілсон намагався скасувати частину цих тарифів, представивши себе «президентом-споживачем» і забезпечивши конституційну основу для запровадження федерального прибуткового податку в обмін на поступове зменшення мита. Проте після Першої світової війни республіканці знову повернулися до високої захисної політики: Митний акт 1922 року передбачав тарифи на все — від голівок ляльок до бджолиного воску.
Зловісним поворотом стала криза 1930 року й «Смуут-Гаулі Тариф», який ще більше посилив мита та спровокував відповідь партнерів. Міжнародна торгівля скоротилася на третину, а світ опинився в епіцентрі Великої депресії. Саме тоді на вимогу президента Франкліна Рузвельта Конгрес делегував частину своїх повноважень у сфері торгівлі виконавчій гілці через «Акт про взаємні торговельні угоди» 1934 року. Він дозволив президенту самостійно домовлятися про зниження мит до 50 % без додаткового голосування у Капітолії. Так США пішли шляхом двосторонніх взаємних зобов’язань і концепції «найбільшого сприяння», що стало фундаментом для сучасної системи ВТО.
Після Другої світової війни Конгрес лише схвалював тунельні домовленості: Генеральна угода з тарифів і торгівлі (1947), створення СОТ (1994), USMCA (2020). Торгова політика дедалі більше формувалася в межах міжнародних угод, де законодавці мали право лише «за» чи «проти» підписаного президентом пакета. Вони втратили можливість вносити дрібні зміни на кшталт ставок для «хлоридної кислоти» чи «замороженого морського окуня».
Разом з тим Конгрес і далі демонструє схильність до протекціонізму — через поправки до антидемпінгових процедур та «Buy American» вимоги для федеральних контрактів. Наприклад, на будівництво метро впроваджені жорсткі обмеження на імпорт сталі, що здорожчує проєкти в багато разів порівняно з європейськими. Робітники, транспортні користувачі та місцеві бюджети страждають від таких рішень, а захисники сталеливарної галузі розгортають «подяку» членам Конгресу.
Тож якщо сьогодні Конгрес отримає право остаточно погоджувати мита, мало що зміниться в напрямку лібералізації. Засаднича дихотомія між «географічно сконцентрованою вигодою» для виробників і «дифузною вигодою» для споживачів досі актуальна. «Німецькі шпалери зніматимуть тарифи, а на китайські зубні щітки впроваджуватимуть», — так можна описати майбутню роботу законодавців, адже складні ланцюги постачання потребують мит, що захищають «своїх» на локальних ринках.
Нині підготовка законодавчих ініціатив щодо контролю над президентською владою в торговельній сфері цілком відповідає духу часу. Проте політична історія США демонструє: якщо надати таке право Конгресу, ми дістанемо не стримування протекціонізму, а натомість закріпимо за ним нові інструменти. Ідея «посилити роль законодавців» може виявитися прикриттям для ще гучнішої пісні про захист вітчизняних виробників та новий виток митної політики.
