У Росії набирає обертів хвиля гучних антикорупційних справ, яка зачіпає як регіональних чиновників, так і військове керівництво. За фасадом боротьби з корупцією криється політична стратегія Кремля: відвернути увагу суспільства від військових провалів та перекласти провину на нижчі щаблі влади. Ці справи слугують інструментом внутрішньої репресії, а не відновлення справедливості.
На перший погляд, Росія бореться з системною корупцією, зокрема в регіонах, що межують з Україною. Чиновники у трьох із п’яти прикордонних регіонів опинилися під слідством за розкрадання коштів, призначених на укріплення оборонних рубежів. Найгучніший приклад — справа Романа Старовойта, екс-губернатора Курської області, який був звільнений, а згодом знайдений мертвим. Влада заявила про самогубство, але обставини смерті викликали сумніви навіть у провладних медіа.
Однак, як зауважують західні аналітики, ці антикорупційні справи — не стільки боротьба за чистоту влади, скільки спосіб уникнути прямого визнання військових провалів Росії в війні в Україні. Критика в армії заборонена, а визнання помилок означає підрив морального духу та мобілізаційної спроможності.
Замість цього Кремль знаходить зручну мішень — регіональні еліти. Їх звинувачують у розкраданнях, що начебто й призвели до проривів українських військ у прикордонних районах. Так, після захоплення частини Курської області ЗСУ, обвинувачення висунули посадовцям, відповідальним за невдалі укріплення. Це дало змогу Кремлю зняти провину з військового керівництва та центральної влади.
Політолог Девід Сзаконі з Університету Джорджа Вашингтона називає це “юридичною ширмою”, що дозволяє громадськості самостійно пов’язувати справи з поразками, не змушуючи Кремль прямо визнавати їх. Це, мовляв, зручна стратегія Путіна, аби уникнути звинувачень у стратегічних помилках.
При цьому корупція в Росії — явище звичне. Але в умовах війни в Україні справи проти генералів, таких як заступник міністра оборони Тимур Іванов, мають нову функцію: сигналізувати частині еліт про межі дозволеного. Іванова, якого пов’язують із показною розкішшю, засудили на 13 років за розкрадання. Його справу колись розслідувала команда покійного опозиціонера Навального, що ще раз підтверджує — зручні цапи-відбувайли готуються заздалегідь.
Після низки поразок — наприклад, часткової окупації Курської області, знищення кораблів Чорноморського флоту або проривів ЗСУ в Луганську — Кремль ротаціями та кримінальними справами намагається показати “відповідальність”. Але жодна з цих дій не зачіпає фундаментальних рішень — мобілізації, військової стратегії, або провалів у логістиці.
Ще один приклад — відставка глави російського флоту після втрати частини Чорноморського флоту. Офіційно її не назвали покаранням, але для спостерігачів усе було очевидно: це жест показового покарання.
Найбільшу тривогу в Кремлі викликає лояльність еліт. Саме тому в дію вступила ФСБ, яка з 2023 року розширила повноваження та присутність у регіонах. Операції проти губернаторів, топ-чиновників і навіть військових командирів — інструмент не тільки для тиску, а й для очищення рядів від тих, хто може проявити незалежність або критику.
Аналітик Олександра Прокопенко зазначає, що репресії, які спершу торкнулися активістів і опозиції, тепер охоплюють правлячий клас. І це лише початок — війна вимагає тотальної лояльності.
Примітно, що обвинувачення в корупції часто не мають зв’язку з реальними фактами. Навіть якщо чиновник справді крав, сам факт вибірковості переслідувань робить такі справи не боротьбою з розкраданнями, а політичним інструментом.
Так, генерал, який публічно звинуватив командування в нездатності організувати оборону, був заарештований і звинувачений у розтраті понад 1,6 мільйона доларів. Очевидно, що це відповідь на критику, а не лише на “злочин”.
У паралельних реаліях Путіна війна не має провалів. Винні — лише виконавці, які або “вкрали”, або “зрадили”. Такий підхід дозволяє Кремлю контролювати наратив: суспільство бачить, що когось карають, але не розуміє, що причина — провальна стратегія на вищому рівні.
Цей принцип особливо небезпечний у часи мобілізаційної втоми. Якщо гине сотня солдатів — винен місцевий губернатор. Якщо ЗСУ прорвали оборону — винен командир, який “недостатньо добре укріпив позиції”. Якщо вибухнув склад у Бєлгороді — винен хтось із тилових структур.
Висновок простий: корупційні справи в Росії — це димова завіса. За нею — системна неспроможність російської армії перемагати у війні, яку Путін нав’язав Україні. До того ж, це сигнал елітам: кожен може стати наступним.
Саме тому, попри офіційні заяви про боротьбу з корупцією, ці “чистки” лише посилюють атмосферу страху і недовіри всередині системи. А системи, що тримаються на страху, зрештою руйнуються.
