Кремль заявив, що переговори Україна Росія триватимуть уже наступного тижня. Оптимістичні інтонації звучать обережно: їх супроводжує брак конкретики й незмінність вимог Москви.
Формат став тристороннім: поруч із українською та російською делегаціями працюють американські представники. За даними медіа, зустрічі 23–24 січня завершилися без проривів, але з готовністю продовжити діалог і за участі США обговорювати гарантії безпеки.
Ключовим вузлом залишається мирний план і його «територіальний» пункт. Володимир Зеленський публічно зводить суперечку до одного слова — земля: Донбас і лінія фронту. Москва ж наполягає, що без поступок Києва розмова про припинення вогню не матиме сенсу.
За попереднім аналізом Дейком, головний ризик нинішнього раунду — підміна змісту переговорів їхнім фактом: «процес» може стати цінністю сам по собі, якщо Росії важливо виграти час, зменшити санкційний тиск США та зберегти свободу дій на фронті.
Риторика Кремля підсилює цю підозру. Дмитро Пєсков, коментуючи продовження контактів, не демонстрував готовності зменшити апетити: навпаки, акцент зроблено на «умовах», які Москва вважає погодженими з Вашингтоном у межах так званої «формули Аляски».
Сам термін «Anchorage formula» (або «анкориджська формула») уже працює як політичний важіль. Навіть якщо повний зміст домовленостей не оприлюднений, сама згадка створює враження, що територіальні поступки — нібито майже вирішене питання, і тисне на Київ у переговорах.
Американська сторона паралельно говорить про «майже узгоджений» пакет, де залишився «один великий пункт». Це формулювання небезпечне: воно зводить складну архітектуру миру до торгу навколо кордону, залишаючи в тіні механізми стримування та відповідальності за порушення.
Для України гарантії безпеки — не декоративна надбудова, а серцевина будь-якої угоди. Якщо припинення вогню не буде підкріплене дієвими гарантіями безпеки, пауза ризикує перетворитися на перегрупування сторін і підготовку до нового циклу бойових дій.
Військовослужбовець 28-ї ОМБ ЗСУ йде поруч із Humvee, покритим імпровізованим захистом від дронів, на полігоні поблизу лінії фронту, у Донецькій області, Україна, 22 січня 2026 року — Сергій Коровайний
Росія, своєю чергою, підсилює переговорну позицію ударами по тилу. Зимові відключення в Києві стали не лише гуманітарним викликом, а й елементом тиску: коли в оселях холодно, суспільний запит на швидке завершення війни зростає.
Показовою є статистика: після масованої атаки понад 1 300 багатоквартирних будинків у столиці залишалися без тепла або електрики, повідомляв мер Віталій Кличко. Це не «фонові» числа — це масштаб, який відчувається в кожному районі й під’їзді.
Уявімо типовий київський вечір: люди гріють воду на газу, заряджають павербанки «в гостях» у тих, кому пощастило з лінією живлення, і вкотре слухають новини про переговори в Абу-Дабі. Так народжується психологічна формула війни: фронт далеко, але холод — тут.
Саме тому дипломатія зараз тісно з’єднана з енергетичною інфраструктурою. Кремль отримує додаткові ставки в торзі, коли удари по тепломережах і підстанціях створюють «зимовий дедлайн», а кожен день без опалення наближає суспільну втому.
У цьому контексті погроза санкції США — один із небагатьох важелів, здатних змінити російський розрахунок. Якщо Москва відчуває, що затягування переговорів має ціну, «тактика часу» стає дорожчою, а реальні компроміси — принаймні можливими.
Однак санкційний інструмент працює повільніше, ніж ракети й дрони. І це породжує асиметрію: Україна платитиме за затягування негайною шкодою містам, тоді як Росія сподіватиметься «пересидіти» тиск, паралельно просуваючи вимогу про територіальні поступки.
Що означає «компроміс» у цій рамці? Для Києва поступки територіями виглядають як легалізація захоплення й запрошення до повторення сценарію. Для Москви відмова від максимальних вимог — ризик пояснювати суспільству, навіщо були роки війни.
Через це переговори в Абу-Дабі можуть перетворитися на гру з нульовою сумою: кожна сторона прагне не стільки миру, скільки «кращої паузи». А пауза без контролю, моніторингу й покарання за порушення — слабка конструкція, особливо під час активних ударів по цивільній інфраструктурі.
Члени делегацій, що беруть участь в ОАЕ, провели тристоронні переговори між США, Росією та Україною в Абу-Дабі, Об'єднані Арабські Емірати, 24 січня 2026 року — Уряд ОАЕ
Тут важливо розрізняти два горизонти. Перший — короткий: припинення вогню, обмін полоненими, гуманітарні механізми, відновлення енергопостачання. Другий — стратегічний: гарантії безпеки, економічні гарантії, відбудова й політична відповідальність.
Американська роль у поствоєнній архітектурі може стати «цвяхом» угоди або її слабким місцем. Якщо гарантії будуть туманними, Москва сприйме це як запрошення тестувати межі. Якщо ж вони стануть конкретними — Кремль вимагатиме плати у вигляді територій.
Тому наступний раунд перемовин важливий не датою (яку Москва не поспішає називати), а процедурою. Чи з’являться письмові параметри, чи буде дорожня карта, чи встановлять механізми верифікації припинення вогню — це відрізняє мирний процес від дипломатичного «димової завіси».
Є ще один маркер щирості: паралельність дипломатії та обстрілів. Якщо в тиждень переговорів удари по енергетиці лише посилюються, важко повірити, що мета — зменшити страждання цивільних. Тоді «конструктив» стає мовою протоколу, а не політики.
Для України ключовий захист — не лише на фронті, а й у переговорах: не дозволити підмінити гарантії безпеки красивими формулами, а територіальні питання — «тимчасовими рішеннями», які надовго цементують несправедливість. Для Заходу — зробити так, щоб санкції США були не погрозою, а прогнозованою відповіддю.
Якщо ж підсумком стане чергове «продовжимо наступного тижня», реальним тестом буде не пресконференція Пєскова, а температура в домівках і стабільність світла. Бо нині саме енергетична інфраструктура, а не дипломатичні зали, показує ціну затягування — і межу терпіння суспільства.
Раніше «Дейком» детально пояснював логіку нинішнього треку в матеріалі про переговори в Абу-Дабі та ризики зриву без угоди від 24 січня 2026 року.
