Європейський Союз виходить на фінальну фазу дискусії про те, як використати заморожені російські суверенні активи для фінансування України, не порушуючи при цьому міжнародне право. За оцінкою президентки Європейського центрального банку Крістін Лагард, остання версія пропозиції, яку готують до саміту Європейської Ради, є найближчою до відповідності міжнародно-правовим принципам.
Йдеться про приблизно 210 мільярдів євро російських державних коштів, які були immobilізовані в Європі після початку повномасштабного вторгнення в Україну. ЄС шукає спосіб «запустити ці активи в роботу» для підтримки Києва, не вдаючись до прямої конфіскації, що суперечило б базовим нормам захисту суверенної власності держав.
Ключовим вузлом у схемі залишається Бельгія, на території якої зосереджена більшість заморожених російських активів. Брюссель вимагає від партнерів по ЄС чітких гарантій на випадок, якщо Росія спробує оскаржити рішення в судах і вимагатиме компенсувати можливі збитки. Без таких запобіжників ризики для однієї країни були б надто високими.
Лагард наголошує, що для Європейського центрального банку принциповим є збереження довіри до євро як глобальної валюти. Якщо ЄС буде сприйнятий як блок, що легко відходить від міжнародного права за політичної доцільності, це може підірвати репутацію євро як надійного резервного активу та інструменту міжнародних розрахунків у довгостроковій перспективі.
Саме тому ЄЦБ наполягає: будь-яка модель використання російських активів має демонструвати, що Євросоюз не запроваджує практику конфіскації суверенного майна «за бажанням». За словами Лагард, нинішня схема розглядається як «дуже винятковий випадок», у якому юридичний титул на активи формально лишається за Росією, а в роботу запускаються проценти або прибуток від їхнього розміщення.
Фактично йдеться про спробу перетворити заморожені активи на джерело фінансування України опосередковано – через використання доходів, що накопичуються на цих рахунках. Такий підхід дає змогу аргументувати, що ЄС не відбирає власність держави-агресора, а тимчасово управляє вигодами від неї в рамках санкційного режиму та майбутніх репарацій.
Для більшості європейських лідерів це компроміс між політичним тиском і юридичною стриманістю. З одного боку, демократичні уряди не можуть пояснити своїм виборцям, чому російські гроші роками «лежать мертвим вантажем», тоді як Україна потребує десятків мільярдів євро на оборону та відновлення. З іншого – пряме вилучення активів створило б небезпечний прецедент для глобальної фінансової системи.
Лагард попереджає, що ЄС повинен чітко пояснити світові логіку своїх дій. Якщо країни, які не входять до Євросоюзу, побачать у механізмі прояв політичної сваволі, це може підірвати їхню готовність зберігати резерви в євро або працювати з європейськими фінансовими інститутами. Тому для Брюсселя однаково важливі і юридична чистота, і комунікаційна стратегія.
Остання версія пропозиції, яку Лагард називає найбільш наближеною до міжнародного права, передбачає особливо детальне обґрунтування «винятковості» російського кейсу. Агресія проти України, масштаб порушень міжнародного права та рішення Генасамблеї ООН про необхідність репарацій створюють унікальний контекст, який ЄС хоче використати як основу для легітимації схеми.
При цьому Лагард наголошує, що навіть у таких обставинах Євросоюз не може дозволити собі «відкрити скриньку Пандори» для конфіскації резервів інших держав у майбутньому. Значна частина довіри до євро та європейських ринків базується на передбачуваності, а будь-який сигнал про можливість політизованих рішень щодо суверенних активів може змінити цю картину.
Для України обговорювана схема використання російських активів є принципово важливою. Вона дозволила б забезпечити тривалу фінансову підтримку на тлі нестабільності американської допомоги та зростання витрат на оборону. Ідеться не лише про латання бюджетних дір, а й про середньострокове планування відновлення інфраструктури, енергетики та оборонної промисловості.
Водночас Києву доводиться враховувати, що процес ухвалення рішення в ЄС складний і багаторівневий. Кожна країна-член має свої побоювання – від юридичних ризиків до можливих відповідних кроків Росії проти їхніх компаній та інвестицій. Тому політична воля підтримати Україну має поєднатися з готовністю розділити й потенційні наслідки.
У центрі дискусії залишається питання справедливості. Для українського суспільства природним виглядає підхід, за якого агресор має платити за зруйновані міста, знищену енергетику та мільйони людських доль. Лагард не заперечує цієї логіки, але наголошує, що шлях до справедливості має пролягати через правові механізми, які не зруйнують основу глобальної фінансової системи.
Якщо компромісний механізм буде затверджений, Європейський Союз отримає не лише інструмент фінансування України, а й важливий прецедент міжнародної практики. Це може стати моделлю для майбутніх конфліктів, у яких агресор нестиме не лише політичну та санкційну, а й реальну фінансову відповідальність за свої дії.
Нині ж Лагард чітко формулює рамку: використання російських активів – це «дуже винятковий випадок», який не має перетворитися на звичну практику. Якщо ЄС зможе показати, що діє у межах міжнародного права, одночасно підтримуючи Україну та захищаючи репутацію євро, це стане одним із ключових стратегічних досягнень Союзу в умовах довготривалої війни.
Для України успішне узгодження цієї схеми означатиме більш передбачувану фінансову траєкторію на найближчі роки, а для ЄС – тест на здатність поєднувати принципи права з політичною відповідальністю. У підсумку саме баланс між цими двома вимірами визначить, наскільки ефективно Європа зможе підтримати Київ і водночас зберегти довіру світу до власної валюти та правової системи.
