Менш ніж за добу після оголошення перемир’я між США та Іраном стало зрозуміло, що головна небезпека для нього лежить не в тексті, а в його межах. Щойно сторони спробували відповісти на питання, чи поширюється домовленість на Ліван, пауза в бойових діях перестала виглядати стабільною і почала нагадувати лише дипломатичний проміжок між двома фазами ширшої війни.
Суть конфлікту проста і тому особливо небезпечна. Тегеран наполягає, що якщо Ізраїль продовжує бити по Hezbollah у Лівані, то говорити про справжнє припинення вогню неможливо. Вашингтон відповідає протилежне: домовленість стосується лише прямого американсько-іранського контуру, а ліванський фронт у неї не входить. Саме ця розбіжність і робить нинішню угоду крихкою ще до початку довших переговорів.
Ізраїльські удари по більш як ста цілях у Лівані, включно з кварталами Бейрута, лише загострили суперечку. У перші години після атаки повідомлялося щонайменше про близько 180 загиблих і приблизно 900 поранених, а згодом оцінки жертв зросли. У політичному сенсі це означає одне: будь-яка двозначність у формулі ceasefire тепер вимірюється не протокольними фразами, а людськими втратами.
Саме тут, за попереднім аналізом Дейком, і відкривається головний структурний дефект нинішньої угоди. Вона була задумана як механізм деескалації між двома державами, але наштовхнулася на реальність регіону, де Іран воює не лише власною армією, а й через мережу союзників, проксі та фронтів непрямого тиску. Якщо Ліван винесено за дужки, то за дужки фактично винесено і саму архітектуру іранського впливу.
Для Тегерана питання Hezbollah не є другорядним чи символічним. Іранський політичний і безпековий апарат дає зрозуміти, що відмова захищати союзника означала б сигнал усій “осі спротиву”: у критичний момент Тегеран не гарантує прикриття тим, хто воює на його боці. У системі, побудованій на довірі союзників до іранської підтримки, це було б стратегічною поразкою, а не просто дипломатичною поступкою.
Звідси й жорсткість риторики з іранського боку. Вона спрямована не лише на Ізраїль і не лише на внутрішню аудиторію. Її головна адреса — Білий дім. Іран фактично говорить Вашингтону: не можна одночасно називати себе гарантом припинення вогню і дозволяти союзнику продовжувати кампанію проти ключового іранського партнера. У такій логіці ліванський фронт стає тестом не для Ізраїлю, а для американської здатності контролювати наслідки власної дипломатії.
Вашингтон, навпаки, намагається звузити угоду до керованого формату. Така позиція зрозуміла: чим ширшим визнається периметр ceasefire, тим більше зобов’язань лягає на США щодо стримування Ізраїлю, захисту судноплавства і стабілізації всієї регіональної дуги від Лівану до Ормузької протоки. Але саме це звуження і створює ризик. Якщо одна сторона мислить угоду як регіональну, а інша — як суто двосторонню, то вони живуть уже в різних політичних реальностях.
У цій ситуації Ліван перестає бути “додатковим театром”. Він стає місцем, де перевіряється зміст усієї домовленості. Поки в Бейруті тривають удари, а Hezbollah зберігає можливість відповіді, Тегеран може аргументовано стверджувати, що війна не припинена, а лише переформатована. Це особливо небезпечно тому, що будь-яка нова ескалація на ліванському напрямку легко повертає до конфлікту і США, навіть якщо формально вони не є стороною саме цього фронту.
Додаткову нестійкість створює і роль Пакистану як посередника. Сам факт того, що Ісламабад просував угоду ширше, ніж це готовий визнавати Вашингтон, показує: навіть серед учасників і посередників немає єдиного розуміння, що саме було погоджено. А коли посередницька конструкція починає давати тріщини вже на стадії тлумачення, сам процес переходить із дипломатії в зону конкурентних трактувань, де силу знову починають визначати ракети, а не формули.
Для Ізраїлю ж нинішня ситуація дає можливість діяти за власною логікою без формального порушення американсько-іранської угоди — принаймні в тій інтерпретації, яку озвучує Білий дім. Але така зручність короткострокова. Чим довше Ліван горітиме поза межами ceasefire, тим менше шансів, що Тегеран утримається в рамці лише словесного тиску. І тоді союзник США фактично визначатиме, скільки триватиме сама пауза між Вашингтоном і Тегераном.
Найжорсткіший висновок полягає в тому, що нинішнє перемир’я виявилося не угодою про мир, а суперечкою про карту війни. Воно може зберегтися лише за однієї умови: якщо сторони домовляться не тільки про мовчання між собою, а й про межі насильства для союзників, проксі та периферійних фронтів. Поки цього немає, Ліван лишається найнебезпечнішою тріщиною всієї конструкції — місцем, де формально чинне ceasefire може розсипатися від першого ж нового удару.
