Попередня угода США з Іраном дала світовим лідерам те, чого вони чекали місяцями: шанс зупинити війну, відкрити ключові торговельні маршрути й знизити напругу на енергетичних ринках. Але полегшення виявилося стриманим. Документ більше відкладає небезпечні питання, ніж вирішує їх.
Саме тому міжнародна реакція не стала тріумфальною. Держави, залежні від стабільності нафти, газу, морської торгівлі й безпеки Близького Сходу, побачили в угоді не фінал кризи, а її тимчасове замороження. Найважливіші рішення перенесені на наступні переговори, які можуть тривати не 60 днів, а значно довше.
У центрі тривоги — розмитість формулювань. Угода обіцяє деескалацію, але не дає чітких відповідей щодо майбутнього іранської ядерної програми, балістичних ракет, дронів, проксі-мереж, поведінки Ізраїлю та режиму проходу через Ормузьку протоку. Кожен із цих пунктів здатен окремо зруйнувати дипломатичну конструкцію.
За оцінкою Дейком, сила угоди Трампа полягає в тому, що вона зупинила найгірший сценарій негайної ескалації. Її слабкість — у тому, що вона не створила достатньо міцного порядку після цієї зупинки. Світ отримав паузу, але не гарантію, що війна не повернеться через інший фронт.
Найбільш економічно чутливим питанням залишається Ормузька протока. До війни через неї вільно проходили танкери, які перевозили значну частину світової нафти, насамперед до Азії. Коли Тегеран обмежив рух у відповідь на американські та ізраїльські удари, ризик одразу вийшов далеко за межі регіону.
Попередня угода передбачає, що судна мають проходити протокою без оплати, але лише протягом 60 днів. Саме ця обмежена формула є джерелом нової невизначеності. Якщо після переговорного періоду Іран спробує запровадити плату, Ормуз стане не просто морським коридором, а регулярним інструментом економічного тиску.
Для ринку це означає, що відкриття протоки ще не дорівнює поверненню довоєнного режиму. Страхові компанії, судновласники й енергетичні трейдери оцінюють не дипломатичні заяви, а практичні ризики: чи буде прохід справді вільним, чи не з’являться нові збори, чи не повернуться міни, атаки, затримання суден або військова блокада.
Саме тому судноплавство залишається далеким від довоєнного рівня. Навіть якщо формально водний шлях відкритий, логістика не відновлюється одним підписом. Потрібні гарантії безпеки, стабільні правила, страхова передбачуваність і впевненість, що Іран не використає протоку як важіль у кожному новому дипломатичному конфлікті.
Друге й найважче питання — іранська ядерна програма. Угода фіксує, що Іран підтверджує зобов’язання не створювати ядерну зброю. Але ця фраза не є новою поступкою. Тегеран десятиліттями повторював таку позицію, водночас розвиваючи інфраструктуру, яка викликала глибоку недовіру в США, Європі, Ізраїлі та країнах Перської затоки.
Документ вимагає розбавлення збагаченого ядерного матеріалу, але не вимагає його вивезення за межі Ірану. Це принципова відмінність від жорсткішої моделі, за якої фізичний контроль над запасами переходить поза межі країни. Якщо матеріал залишається на місці, навіть під наглядом, ризик майбутнього відновлення програми не зникає.
Не менш важливо, що угода не забороняє Ірану збагачувати новий матеріал і не змушує закривати ядерні об’єкти. Ці питання відкладені на переговори. Отже, головна причина війни не усунута, а перенесена в дипломатичний простір, де кожне формулювання може стати предметом багатомісячного торгу.
Європейські лідери саме тому говорять обережно. Для них недостатньо декларації про відсутність наміру створювати бомбу. Потрібні перевірювані кроки: доступ інспекторів, контроль за центрифугами, прозорість запасів, обмеження збагачення, механізм фіксації порушень і зрозумілі наслідки за обман.
Третій блок тривоги стосується того, чого в угоді майже немає. Іранська загроза не обмежується ядерною програмою. Під час останньої війни ракети й дрони Тегерана вдарили по Ізраїлю та створили загрозу для арабських держав Перської затоки. Але попередня домовленість не розв’язує питання цих арсеналів.
Для Ізраїлю, Саудівської Аравії, ОАЕ та інших регіональних гравців це не технічна прогалина, а стратегічна проблема. Якщо Іран отримує економічне полегшення, доступ до коштів і можливість відновити експорт, не обмежуючи ракетну та дронову програми, він може використати нові ресурси для відбудови військового потенціалу.
Проксі-мережі створюють ще складнішу загрозу. «Хезболла» в Лівані, хусити в Ємені та інші сили, пов’язані з Тегераном, дозволяють Ірану діяти непрямо, заперечувати повну відповідальність і тримати регіон у постійній напрузі. Угода, яка не встановлює меж для цих структур, не може остаточно заспокоїти сусідів Ірану.
Саме тому економічна частина домовленості лякає союзників США не менше, ніж заспокоює ринки. Якщо санкційний тиск послаблюється, а обмеження на ракети, дрони й проксі залишаються нечіткими, Тегеран може отримати гроші раніше, ніж регіон отримає безпеку.
Четверта невизначеність — Ізраїль. Він не є стороною угоди, але здатен впливати на її долю сильніше, ніж багато підписантів дипломатичних заяв. Ізраїльські лідери розлючені тим, що документ обмежує бойові дії, включно з Ліваном, але не дає їм відчуття безпеки від «Хезболли» та іранської інфраструктури.
Біньямін Нетаньягу вже дав зрозуміти, що не вважає Ізраїль зв’язаним цією домовленістю. Нові удари по Лівану після загибелі ізраїльських військових унаслідок атаки «Хезболли» показали, наскільки швидко регіональний фронт може зірвати переговорний графік між Вашингтоном і Тегераном.
Ізраїльська позиція зрозуміла у власній логіці. Після багатьох місяців війни Єрусалим не готовий погодитися на текст, який залишає «Хезболлі» військову інфраструктуру на півдні Лівану. Якщо ізраїльські сили залишаються там для демонтажу цієї інфраструктури, Іран трактує це як порушення. Якщо вони виходять без гарантій, Ізраїль бачить загрозу нової атаки.
Саме Ліван може стати першим реальним провалом угоди. Тегеран уже використав ізраїльські удари як підставу для відмови від нового раунду переговорів. Для Ірану це спосіб показати, що США не здатні контролювати власного союзника. Для Вашингтона — доказ того, що мир із Тегераном неможливо будувати без окремої формули для Ізраїлю та «Хезболли».
У цій ситуації європейські лідери опинилися між надією й недовірою. Вони зацікавлені в стабільних енергетичних ринках, відкритому Ормузі, зниженні ризику нової війни та поверненні дипломатії. Але вони також бачать, що угода залишає занадто багато важелів у руках сторін, які не мають однакового розуміння миру.
Фраза Емманюеля Макрона про те, що не можна сказати, ніби все остаточно завершено, точно передає настрій моменту. Світ не святкує мир. Він перевіряє, чи пауза справді може перерости в новий порядок, чи вона лише відкриває шлях до наступного раунду торгу, ударів і звинувачень.
Для Трампа ця угода є великим політичним шансом. Вона може знизити ціни на енергоносії, заспокоїти ринки, показати виборцям здатність завершувати війни й змусити противників сідати за стіл. Але що більше деталей відкладено на потім, то більший ризик, що будь-який інцидент у Лівані, Ормузі або на ядерному об’єкті перетворить перемогу на кризу.
Для Ірану угода відкриває економічне вікно. Тегеран може домогтися зняття частини тиску, відновити нафтові доходи, отримати доступ до активів і повернутися до торгівлі. Але якщо він використає це вікно для відбудови ракет, дронів і проксі-мереж, довіра до процесу зникне швидше, ніж надійшли перші прибутки.
Для Ізраїлю та арабських держав головне питання інше: чи не купує світ короткий спокій ціною майбутньої небезпеки. Якщо ядерна програма, ракети й проксі залишаються неповністю обмеженими, угода може виглядати як замороження проблеми з одночасним фінансовим підсиленням Тегерана.
Світові лідери чекали цієї домовленості, бо альтернатива була гіршою: війна, закритий Ормуз, стрибок цін, ризик прямого регіонального вибуху. Але вони залишаються настороженими, бо попередня угода не ліквідує причини конфлікту. Вона лише створює вузький коридор, у якому ці причини ще можна спробувати врегулювати.
Саме тому наступні 60 днів будуть не технічною фазою, а справжнім випробуванням. Треба вирішити, чи буде Ормуз вільним після переговорного терміну, що станеться із збагаченим матеріалом, чи зупиниться збагачення, як контролюватимуть ракети й дрони, хто стримуватиме «Хезболлу» і чи прийме Ізраїль хоча б частину нової реальності.
Поки відповідей немає, угода з Іраном залишається не миром, а умовною паузою на тлі великої невизначеності. Вона дає ринкам шанс видихнути, але не дозволяє світу розслабитися. І в цьому її головний парадокс: документ, якого чекали місяцями, після підписання залишив усіх у стані очікування.
